До написання цієї статті мене підштовхнула замітка «Державна мова в публічному просторі» («Чорноморка» від 11.11.2021). Насамперед тому, що там багато статистики.

Окрім того, в програмі «Рандеву» львівський історик Ярослав Грицак у розмові з Яніною Соколовою наголосив, що нинішня молодь уже сприймає Київ як цілком проукраїнську столицю, а ось його покоління вважало Київ... майже російським містом. Отже, все тече, все змінюється! А ще професор згадав про умовну вісь «Київ — Дніпро», яка, з його точки зору, вселяє певний оптимізм. І про значно менш проукраїнську вісь «Харків — Одеса».

Мураєв та інші проросійські діячі, говорячи про утиски прав російськомовних, часто посилаються на цифри. Мовляв, російську мову стільки-то людей вважають рідною, але Україна продовжує вперто наступати на їхні права. Ці політики традиційно звинувачують і, не соромлячись, брешуть. Ми ж мляво захищаємося, лінуючись подбати про розмаїття аргументів. Обмежуємося рятівною формулою: у Німеччині панує німецька, у Франції — французька, в Польщі — польська, а отже й українська має право домінувати. Це все правильно, але недостатньо. Наші ЗМІ працюють так, що в кожного регіону «своя» правда. Переконаєш Луцьк і Вінницю, а Запоріжжя й Миколаїв залишаться при своїй думці. Тож слід подбати про глибоко ешелоновану лінію «аргументної» оборони.

Цифри, яких вони не люблять

Діячі «п’ятої колони» завжди підкреслюють: російськомовні мають право говорити мовою батька й матері. Та хто ж заперечує? Мають і вповні користуються цим правом, оскільки Україна — демократична держава. З російською якраз все благополучно.

Але під час війни з Росією актуалізувалися і мовні права українців. Бо для чого тоді існує українська держава? Там, де майже нема мови, там велика загроза війни. Як врятувати населення від імперського вторгнення?

Пропоную зосередитися на ситуації в містах-мільйонниках, оскільки саме вони задають тон. До речі, згідно із загальнонаціональним опитуванням, проведеним Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва серед мешканців міст-мільйонників, 55% респондентів вважають рідною мовою українську. Тобто є символічне переважання. Але це разом із Києвом. А от у мільйонниках Південного Сходу українську назвали рідною тільки 36%. Погодьтеся: також чимала цифра. Тоді чому ж на вулицях згаданих міст оцих 36% укра-їнської ніколи не почуєш? Саме цей аргумент захисникам мови і варто брати за основу. Не почуєш, бо є прихований тиск на українську. Досі діють хитромудрі імперські схеми. Ця обставина може й повинна бути темою для всенародного обговорення. Коли навчимося нейтралізувати «п’яту колону», тоді нічого російського не доведеться забороняти. Все йтиме природним шляхом. Коли українське захищене, то потреба в обмеженнях і заборонах автоматично відпадає.

Зважмо ще й на таке. Село у нас стрімко вимирає, молодь переїздить до міст. І цю сумну обставину слід враховувати. Але є привід і для оптимізму: якщо говорити про молодих людей, то навіть на Південному Сході 64% з них рідною вважають українську. Слід подбати про комфортну «нішу» для цієї категорії населення у великих містах.

Одесити згадують...

«П’ятиколонники» не люблять згадувати про реально існуючий сентимент частини старшого покоління до української мови. Бо їм це не вигідно. А люди старшого покоління далеко не всі «ватники»! Навіть у містах-мільйонниках. Наведу цікаві уривки з дискусій у соцмережах.

Ольга: «У мене тато народився в Одесі в 1923 році. Він ніколи не розмовляв російською мовою. Ні бабуся, ні прадід, ні прабабуся... А вони ж — одесити. То звідки пішло твердження, що Одеса — російське місто?».

Сергій: «Мій тесть розповідав, що в 1958 році, коли вони оселилися в Одесі, на зупинці громадського транспорту, що на вулиці Новоаркадіївській (тепер це проспект Шевченка) висів напис: «А. зупинка». «А» — це скорочено «автобусна». Тогочасні діти з довколишніх дворів чомусь називали це місце «АзУпинка» — з наголосом на «У». Також у межах пішої досяжності розташовувалися «Перукарня», «Лікарня», «Крамниця», «Кінотеатр».

Не львівські історики, а звичайні проукраїнські одесити пригадали, що у 1920-у в місті був кінотеатр «Червоний літун». Пізніше його назвали: «Червоний льотчик».

Отже, принаймні частина одеситів не хотіла б розлучатися з мовою предків. Про це свідчить і такий допис: «Коли я жив в Одесі (1966 — 1969), то більшість вивісок були українською мовою. Над входом до Привозу висіло з ілюмінацією «Жовтневий ринок». Прикро, що тепер на Привозі не більше 15% українських оголошень та вивісок...».

Як бачимо, старше покоління не лише все добре пам’ятає, але й уміє аналізувати. Скажімо: «У 90-ті, за Гурвіца, була невелика хвиля українізації одеських вивісок. Коли я приїжджав з Донецька в Одесу, то це відразу впадало у вічі...».

В останній фразі згадано окупований Донецьк, де також колись проживало до мільйона населення. Тепер там не лише не вивчають українську, але й демонтували більшість українських вивісок, яких і за президентства Ющенка було малувато. Це також аргумент на користь того, що в укра-їнських містах-мільйонниках захищати необхідно саме українську. Поки туди не приперся Путін.

А тенденція таки позитивна

Деякі спогади фіксують і цілком толерантне ставлення до мови з боку приїжджих росіян.

Скажімо: «Мой отец получил назначение на военную кафедру в Одессе в 1964 году, после окончания ВМ Академии в Ленинграде. Пока не было куда перевезти семью, он жил в гостинице на Садовой, и, приехав к нам в отпуск, с улыбкой спрашивал: «Как ты думаешь, доча, что это значит: «розмовляти з водієм під час руху заборонено»? И, довольный, переводил мне эту надпись из одесских трамваев...».

Нам же мураєви розповідатимуть лише про страждання російськомовних від утисків українізаторів. Але ж не захочуть розвивати тему про те, що, спираючись на згадану лояльність частини росіян, можна було б підтримувати в тій же Одесі гармонійну двомовність.

А про які «вісі лояльності» говорив Ярослав Грицак? Прояснимо це. У Дніпрі 29% мешканців тепло або дуже тепло ставляться до Росії. У Києві таких — 16%. У Харкові та Одесі проро-сійських громадян суттєво більше — відповідно 39% та 40%. Мабуть, тому про умовну вісь «Київ — Дніпро» професор казав з більшим оптимізмом.

Утім, щоб не говорити з таким песимізмом про Південний Схід, наведу точку зору вчительки з Харкова Ірини Луньової: «У моїй педагогічні роботі було майже десять років перерви. І це дозволяє мені з більшою переконаністю говорити про тенденції. Місто Харків загалом «налаштоване» на Україну. Впливає наявність військових частин. Воюють з Росією батьки і сини частини харків’ян. Це не може не впливати на настрої міста. А якщо десь і почуєш нарікання на «майдануту» владу, то неодмінно хтось тут же заперечить: «А ви що, хочете, щоб у нас було, як у Донецьку чи в Луганську?». Якщо говорити про сферу освіти, то в цілому зростає інтерес до мови. Мудрі педагоги не нав’язують мову, а намагаються зацікавити нею дітей. Прикро, що бракує україномовного середовища поза школою. Але якщо десь і є можливість розмовляти українською поза уроками, то діти просто в захваті!».

Ці слова харківської вчительки також підтверджують тезу: запит на мову існує скрізь, зокрема й на Південному Сході. Ігнорувати цю обставину під час війни було б нерозумно.