І слово буває зайвим, коли воно заблукало в чужу мову, а його тулять до неї, минаючи аналогічне — питомо рідне цій лексиці.

Ще не позбулися ми в рідній мові невідчепного суржику (це процес довгий, тяжкий — як і весь колоніальний спадок не лише в гуманітарній сфері, а й у наший свідомості передовсім, й оборони, Господи, щоб не витворилася з цього бур’-яну якась «нова українська мова», як про те просторікують декотрі нібито «мовознавці»); ще нависають над квітучими луками української мови хмаровиська брудного московського матюччя, а вже нова біда хапає за горло нашу солов’їну. То допікали нашій мові росіянізми — тепер сараною налетіли на неї англіцизми. За нашого з вами активного сприяння цьому процесові.

Ні в кого вже нема сумнівів: англійська мова — світова мова, вона сьогодні є панівною на планеті. Будь-куди поїдьте: тямлячи бодай трохи в англійській — не загубитесь ніде. Всюди її вивчають, всюди її, назагал, якщо не знають добре, то, принаймні, щось розуміють і зможуть відповісти вам бодай на туристичному рівні.

Тож англійську справді потрібно знати. Але й користуватися нею треба лише там, де це необ-хідно. А у нас як воно виходить? Англійські слова, замість яких слізно просяться українські, сьогодні можна почути досить часто.

Йдеться, передовсім, про радіо й телебачення, себто ті ЗМІ, які зобов’язані поширювати чистоту мовлення, пропагувати літературну мову. Вже й не кажу про те, що це явище охопило всі комунікаційні сфери. Інша річ — гості ефірів. Вони розмовляють так, як звикли, дарма просити їх говорити чистою українською мовою. А от ведучі програм таки зобов’язані ретельно стежити за своєю мовою, добирати питомо українські слова. Часом, слухаючи їхню балачку, пересипану анг-ліцизмами, як зерно — куколем, хочеться вигукнути: та віримо, віримо, що ви сумлінно вивчали англійську, щось там кумекаєте в ній, тож давайте вже зав’язуйте з цими англіцизмами!

Ну от не втримався й автор од неналежного слівця. А знаєте, якого? Підозрюю, що таки не вгадали. Зараз мова піде про слова-паразити. Всі вже й забули, мабуть, цей термін. Ніде, в жодному словникові, в жодному правописі чи граматиці (це лише припущення), либонь, не знайти отого «давай», «давайте» у тому значенні, в якому вони вживаються мовцями в Україні (а вірніше — без ніякого значення). Прийшли вони в нашу мову з російської. Є слово «давати» і похідні від нього, кожне з них має своє значення. Але в тому значенні, в тій конфігурації, як це слівце вживається в українській мові, й не лише в усній, а й у писемній, нема ніде. «Давай зіграємо в шахи» або ж «Давайте будемо розмовляти грамотно» тощо — подібні речі можна порівняти хіба з дещо припалим пилюкою взуттям: ніби й не дуже впадає в око, а все ж — певний показник неакуратности, надто коли урочиста хвилина. А хіба чиста, літературно виважена розмова не є тою урочистою хвилиною? Надто — в наш характерний певною недбалістю до серйозних речей час. До того ж, завважте спільний корінь в обох словах.

Ще одне слівце-паразит: «да». Цей залітний гість віддавна втерся у довірливий квітограй нашої мови й пречудово почувається у ньому. Втім, як і всі паразити, якщо не повести належної боротьби з ними. Але ж ні: тільки й чуєш на кожному кроці оте безпутне «да». І то не лише у значенні «так», а зчаста як вставне слівце, без якого спокійно можна обійтися. Слівце-паразит, бо забирає те, що могло би бути виражене засобами української мови.

На щастя, небагато їх протиснулося в нашу мову. А вп’ялися у її тіло — наче ті кліщі — не сколупнеш. А треба.

Дехто скаже, можливо: куди там ще й про мову думати?! Тут і агресор вже буквально перед порогом, і небезпечні віруси ні в який спосіб не відчепляться… Одначе треба. Мова — також зброя, а зброя завжди має бути в належному стані, бо це ще й свідомість, не будь-яка — патріотична.