Дві мелодії з дня у день крутяться в голові разом зі словами, що так само створені двома видатними українцями.

Перша — це «Ще не вмерли України ні слава, ні воля», наш славень — Державний Гімн, що об’єднав нині дуже багатьох, практично всіх, кому Господь дарував щастя народитися, жити на цій землі, полюбити її щирим серцем, захищати її, думати про неї в ці дні щокожної хвилини.

А друга мелодія — це «Реве та стогне Дніпр широкий», геніяльний твір нашого краянина (хоч народився на Кіровоградщині): тема, яка нині на письмовому столі (за фатальної неможливості скинути бодай зо 20 років та попросити зброю або ж податися туди, де мішки піском наповнюють).

Занурюючись у Шевченкову глибінь, в органічне поєднання її з безсмертною музикою, все більше розумієш, чому автор — композитор без фахової музичної освіти, звичайний гімназіяльний учитель — обрав саме ці слова, саме цей текст. Під ту пору то був цілком логічний вибір, коли Україна знемагала в російських колоніяльних лабетах. Ще більш зрозумілим цей вибір стає тепер, коли той самий лютий ворог у своїй ненависті та мерзенності вже засобами, в тисячі разів жорстокішими, прагне знищити весь український народ, підбити всі народи, котрі не підкоряться йому. Прагне спустошити нашу благодатну землю.

Реве та стогне розгніваний наш Славутич, бачачи на своїх берегах справжній апокаліпсис… Вже котрий день штормить наше Чорне море, зване колись Руським, себто — українським. Не витримує збунтована природа… Здоровий глузд відмовляється споживати сучасні новини… Нетерпляче очікуєш бодай найменшого позитиву, а в голові, на серці — людські страждання, людський біль, що стає болем твоєї власної душі… А все ж позитив мусить бути, мусять бути здоровий оптимізм, тверда віра і переконаність. А як же без цього?!

Крокуєш цим героїчним, завше наче безжурним, містом попри загороджувальні конструкції на можливому шляху ворога (навіть не припускаючи такої можливості, все одно готуватись треба), й хочеться вірити: одеський характер і наша згуртованість не дозволять ворогові навіть ступнути сюди.

А ці синьо-жовті прапори на будинках — здається, не було їх у такій кількості навіть у дні мирних святкувань — із шашликами на схилах, гомоном кав’ярень, музичним наповненням…

Сьогодні наші схили насторожено вдивляються в море. Воно свинцево-сіре, похмуре; важкі хвилі гейби винувато котяться до берега, немовби виправдовуючись: ні, не годні ми перекинути ті чорні залізні потвори. Ті, що їх тепер кожен в Україні подумки і вголос посилає… посилає до… дідька лисого…

Місто живе, хоч не таке сьогодні гамірне та на позір безтурботне, як до війни, та все одно виповнене молодістю, красою, оптимізмом. Його тривожність, його готовність захистити себе і країну — в душах і серцях одеситів. А назовні — все та ж ледь присмачена незникомим гумором натура.

Поважного віку пара — навіть дуже літня.

— Ходімо на Приморський.

— А можна? — боязко-тремтливим голосочком. — До комендантської чи встигнемо?

— Хіба якийсь пуріц може заборонити нам? Колись тут вже полишили Одесі гармату. Але від цих нам нічого не треба. Ми ще подивимось на той суд міжнародний!..

— Треба ще дожити…

— Вижити! А потім вже — дожити!

Місто — разом з усіма, хто в підвалах та сховищах десь там, де нещадно бомбують — хоча це так близько! Воно з тими, хто їде «зеленими коридорами», хто оплакує рідних…

«Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!».

Далі — за текстом.