Телевізор не вимикається зранку до пізньої ночі, на кухні працює радіоприймач — і з усіх каналів-точок бідою дихає війна, каліцтво, смерть, зрада «братів»-московитів.

Упир путін, сховавшись у протиядерний бункер, чимось схожий на «Вервольф» Гітлера, боячись долі терориста Усами бен Ладена, намагається захопити матір міст українських — Київ. Раз за разом рашисти посилають терористичні групи знищити нашого президента, щоб на його місце посадити свого холопа, зрадника українського народу, промосковського Янука, не питаючи згоди-дозволу корінного народу України й осілих її патріотів. Примітивне мислення новоявленого фюрера, чи то пак, мавпи з гранатою. А дзуськи! У відповідь українці — і російськомовні теж! — ціною своєї крові й життя б’ють ворога з усієї наявної зброї. А ще — палять їхні танки, БМП, збивають літаки, гвинтокрили й ракети, топлять їхні кораблі та знищують іншу ворожу техніку. Як нашою зброєю, так і тою, якою допомогли Сполучені Штати Америки, Великобританія, Канада, Польща, балтійські та інші дружні нам держави. Отак разом з їх перехваленою технікою гинуть «наші воріженьки, як роса на сонці»! Кожен збитий ворожий літак, кожен спалений танк, БМП, «Град», а тим більше — колона окупанта — то наш впевнений поступ до перемоги. Й усі напружено чекаємо, коли рашистів виженуть з нашої землі.

Колись комуністичні кіно-творці вклали в уста продажному напівукраїнському князеві Олександрові пророчі нині слова: «Хто на Русь з мечем прийде — від меча і загине!». Русь — це ми, українці, а не москалі-московити із брудної річки. Путін, начитавшись гітлерівської «Майн кампф», готував бліцкриг, сподіваючись, що українські патріоти почнуть здаватися на милість переможців, а холуї Януковича-Медведчука піднесуть йому хліб-сіль. Та в окупантів пупок надірвався. Замість букетів — відчайдушний спротив. Тож і дременули по лісах, підіймаючи, кому пощастить, несилі руки перед нашим тризубом, кидаючи в паніці розхвалену техніку, залишаючи тіла вбитих «сослуживцев», попри розтиражоване: «русскіє своїх нє бросают». А уряд і президент московитів взагалі відмовилися забирати «вантаж-200»… Не допомагає їм і фашистське «Z», скоріше — навпаки…

Із території «найбрехливішого, продажного брата на тракторі», голови колгоспу Лукашенка сотні путінських «іскандерів» нищать наші міста і села. Бомблять на тисячу років старший від Москви Іскоростень (Коростень), бомблять прикордонний з Білоруссю Вручій (Овруч), колишню столицю Деревлянського князівства, де біля школи №4 височіє величний гранітний пам’ятник «Від вдячних нащадків князю Ігорю». А єдинобезродний путін хоче стерти його з лиця землі. Моксель-терористи намагалися ракетою знищити історичне бомбосховище у гранітній скелі на річці Уж, але скеля вистояла, а всі 15 коростенців залишилися живими. Символічно! Отак і Україна ви-стоїть й підніметься з руїн та попелу.

У всіх цих місцях я свого часу жив або пов’язаний з ними родинними узами (бабуня Ірина Слюсаренко — з Василькова), або був дотичним до них.

Тож коли почув, що в Овручі у приватному секторі рашисти вщент знищили 30 будинків, — тьохнуло серце: а та хатина, де мешкав із сім’єю, працюючи в редакції та школі №4, вціліла?..

У дружини-коростенки на очах забриніли сльози, коли почула про загиблих і покалічених московською ракетою її земляків…

У Житомирі живе її двоюрідний брат, колишній головний технолог Новогуйвинського (Житомирського) танкового заводу, за кілометр від якого — його дім, а квартира доньки — майже на заводі…

Ці страшні картини-злочини нинішньої війни пробуджують у старечій пам’яті тяжкі спогади дитинства: румуни з нагаями, фашистські кулеметні черги і бомбардування — 22 червня 1941 року ми з мамою втікаємо на Одещину з Бессарабії у пошуку прихистку… Й от знову на нашу землю суне ворог. Нищить усе живе, рухоме й нерухоме майно, навіть церкви. Як колись Чингісхан… Як і за що той наш сусід, який сам себе нарік старшим братом, ненавидить укра-їнський народ? За те, що наш народ мудріший? За те, що для перемоги над фашизмом віддав найбільше людських й економічних ресурсів? За те, що в нього віками відбирали мову, а він її таки зберіг? За те, що намагалися вкрасти історію й присвоїти собі, а не вдалося?..

В Ананьєві, що на Одещині, ще, слава Богу, спокійно. Якщо не брати до уваги натягнутих, як гітарна струна, нервів-переживань за рідних, які на війні. Тому весь час звертаюся до образу Божого і молюся: Господи, укріпи їх, спаси й помилуй онука і свата! Молюся, щоб ворог не бомбив шпиталь, у якому працює дружина онука… Молитву перериває сирена. Свати майже поповзки з малими онуками і правнуками прямують до сховку. Сонна малеча плаче, не хоче прокидатися і йти до того тісного, темного й холодного льоху. У цей час їхні батько і дід чатують на ворога в Одесі, а мама рятує поранених і скалічених у шпиталі... Сирена виє 40 хвилин. Колись, у 1941—1944 роках, ми переживали різні тривоги, потім вони мене піднімали у військовому училищі, але жодного разу не чув такої тривалої…

На жаль, про бомбосховища в останні 30 років ніхто не дбав. Автор цих рядків після анексії Криму, не вірячи в порядність московитів, із 2014-го кілька разів звертався в райдержадміністрацію і до мера, із заявами про те, що командний пункт цивільної оборони сусіди зверху весь час заливають фекаліями. Але всім тоді було байдуже. А нині в тому смороді треба ховатися…

…Біля вікна на високому стільці сидить переляканий сиреною сіамський кіт Сем (Сьома) і спостерігає за дорогою. А по його майже чорних щоках течуть і течуть рясні сльози тривоги…

— Семе, Семулю, Сьомчику, іди-но до мене, — лагідно звертається до згорьованого улюбленця молода господиня. Кіт — як людина, а не хижак путін — відчуває й розуміє біду, але зарадити нічим не може. І вони, господиня і кіт, обнялися, за-спокоюючи одне одного…

Борис ДРАЇМ. пенсіонер-освітянин (пішов 83-й рік), член НСЖУ.

м. Ананьїв.