Ці нариси з’явилися після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну на фейсбучній сторінці науковця Інституту української археографії та Інституту історії НАН України Наталії Старченко. В них відома українська історикиня по-новому осмислює питання взаємодії української та російської культур, про які у свідомості більшості навіть освічених українців існували стереотипи, що створювалися багато десятиліть і навіть століть.

Російські інтелектуали й Україна

Російський релігійний мислитель Георгій Федотов через одинадцять років по революції написав на еміграції статтю «Будет ли существовать Россия?».

Страждаючи над тим, що назва «Росія» на означення всієї території колишньої Російської імперії зникла, він зазначає: «Россия — не нация, но целый мир. Не разрешив своего призвания, сверхнационального, материкового, она погибнет — как Россия». У статті знайдемо і про цивілізаторську місію «всечеловеческой» російської культури щодо різних народців, і про невдячність цих «всиновлених» сиріток.

От тільки біда — ця носійка «єдиної великої культури» на території держави, як мусить визнати сам автор, представлена дуже бідно на літературній мапі Росії, на відміну від околиць, особливо українских. Й от саме у малоросів, чи українців, жалкує Федотов, існує пряма ненависть до великоросів, що є найхворобливішим питанням для Росії. Україні доведеться вибирати між Польщею, з якою її поєднують «вікові історичні зв’язки [я би розширила поняття Польщі до Європи], і Росією. І сюди ж дуже влучне авторське спостереження: «...если народы России будут учиться не в Москве, не в Петербурге, а в Париже и в Берлине, тогда они не останутся с нами».

А щоб Україна не вибрала Європи, Федотов розробляє цілу програму гібридної війни з Україною, аби її втримати. І тут знову зустрічаємося з цим екзистенційним питанням — від вибору України залежить «саме буття Росії»:

«Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе: зарождении нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как особую форму русского самосознания. Южнорусское (малорусское) племя было первым создателем русского государства, заложило основы нашей национальной культуры и себя самого всегда именовало русским (до конца XIX века). Его судьба во многом зависит от того, будем ли мы (то есть великороссы) сознавать его близость или отталкиваться от него как от чужого. В последнем случае мы неизбежно его потеряем. Мы должны признать и непрестанно ощущать своими не только киев-ские летописи и мозаики киевских церквей, но украинское барокко, столь привившееся в Москве, и киевскую Академию, воспитавшую русскую Церковь, и Шевченко за то, что у него много общего с Гоголем, и украинскую песню, младшую сестру песни великорусской. Эта задача —приютить малоросские традиции в общерусскую культуру — прежде всего выпадает на долю южнорусских уроженцев, сохранивших верность России и любовь к Украине».

А тепер пригадаємо всі ці ідеї спільного культурного простору, плачі з приводу декомунізації, розмови про культуру та науку поза політикою, поїздки до мо-скви після 2014 року, проєкт меморіалу «Бабин яр» за «запоребриківські» гроші та багато іншого. Оце все і була судомна спроба росії руками «южнорусских уроженцев» утримати Україну в своєму «тілі».

Адже вийми Україну з «росій-ського тіла» — виявиться діра, народ «іхтамнєтов» з фрагментарною історією й культурою. Тож, як зауважив у своїй статті Георгій Федотов: «Без подвига, — России нам не спасти». Війна на знищення України — це «подвиг» російської культури, яка викохала «чужого», що може існувати, лише виївши душу Іншого та привласнивши його дім. Тому маємо не лише перемогти в цій війні, а й назавжди витравити «чужого» з нашої культури, розпізнавши та ідентифікувавши його в нашому погляді на минуле та в культурі в найширшому розумінні.

PS. «Чужий» — культове кіно про хрєнь, яка поселяється в тілі людини і нищить її, аби далі існувати як інший вид, запро-грамований на те, щоб зайняти місце людства.

Про пам’ятники Пушкіну

(і не тільки)

На розмови про те, чим заважають пам’ятники Пушкіну в Україні, я відповідаю так: Пушкін і толстоєвські в топоніміці укра-їнських міст і сіл — це тавро власника на тілі об’єкта привласнення. Пушкін з’явився в символічному просторі Україні не тому, що він поет №1 у світі, а через колоніальний статус України. Обраний росією на місце поета №1, Пушкін разом з іншими символами російської культури мав промаркувати підкорену територію, створити простір спільної історії.

«Всіма сими парадоксами й натяганнями, повторюваними так довго, що їм починали справді вірити ті, котрі їх повторювали, замазувано, масковано, заслонювано ту велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського. Не добачати її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами. Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів, і, мабуть, аж нинішнє «велике потрясіння», сей кривавий напад большевиків на «хохлів» і огонь руїни знищить ті шори, ті пов’язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орі-єнтуватись в реальних фактах, — писав у березні 1918 року в своїй роботі «На порозі нової України» Михайло Грушевський.

Через сто років потому, відстоюючи своє існування у протистоянні з росією, яка розпочала війну на знищення українців, ми продовжуємо розумування про «культура не винна» та великого Пушкіна як частину «нашої історії». Так, у рабовласника і раба, колонізатора і колонізованого, ґвалтівника і жертви теж, як це не жахливо казати, є спільна історія, тільки ця історія кардинально різна. Незалежно від літературних якостей спадку «пушкіних», чи хочемо ми увічнювати свою колективну травму в постаті представника народу вбивць і ґвалтівників?

Місце такої «спільної» історії в музеї з відповідними коментарями, а про імперськість пушкіних, бродських і толстоєвських має бути кілька спеціальних уроків для старшокласників, щоб пам’ятали і вміли відповідно реагувати на слова про «велику російську культуру, яка не винна». Щоб вміли впізнати путінське «без України не буде росії» та слова «фюрера» про те, що росія воює в Україні за свою ідентичність, у Пушкінському: «Кто устоит в неравном споре: // Кичливый лях, иль верный росс? // Славянские ль ручьи сольются в русском море? // Оно ль иссякнет? Вот вопрос». Щоб запам’ятали, як крутило від лютої ненависті до українців великого поета Бродського, який і великого Пушкіна згадав, бо як же рабам-українцям без нього:

Скажем им, звонкой матерью

паузы метя строго:

Скатертью вам, хохлы,

и рушником дорога.

Ступайте от нас в жупане,

не говоря — в мундире,

По адресу на три буквы,

на стороны все четыре.

Пусть теперь в мазанке

хором гансы

С ляхами ставят вас

на четыре кости, поганцы. […]

С Богом, орлы и казаки,

гетьманы, вертухаи,

Только когда придет

и вам помирать, бугаи,

Будете вы хрипеть,

царапая край матраса,

Строчки из Александра,

а не брехню Тараса.

І наостанок ще трохи з Грушевського, актуального, ніби й не було ста років: «Українське громадянство виробляє у себе сей ганебний тип «самовідреченого» служальця, хама мо-сковського, який не тільки служить до самозабуття, готовий віддати всяку національну позицію, всякий національний інтерес московській політиці, але й підводить під се ідеологічні підстави» […] Доказують, що російська культура так глибоко ввійшла в українське життя, в українську плоть і кров, що Тургенев і Пушкін для українця являються такими ж близькими, національними письменниками, як Шевченко, і російська літературна мова українцям ближча, ніж «видумана українська».

Отож якщо не хочемо, щоб через певну кількість років повторилася історія (на кардинальну зміну якої Грушевський сподівався у 1918-у, а вона натомість повторилася для українців Голодомором, Сандармохом, Бучею, Бородянкою і багатьма зруйнованими містами й селами та тисячами закатованих і вбитих українців), мусимо собі сказати: повний розрив із московією. Повна деколонізація і декомунізація — або Буча повториться в житті наших нащадків.

Як навчали любити Пушкіна

За часів пізнього Просвітництва та романтизму вважалося, що всі великі державні народи з їх цивілізаторською місією — це носії великих культур, які творять об’єднавчий каркас для решти «малих» народів, начебто неспроможних до власного націєтворення.

«Федералізм і забобони говорять бретонською, еміграція і ненависть до Республіки мовлять по-німецькому, контрреволюція говорить італійською, фанатизм по-баскськи. Маємо знищити ті небезпечні засоби підступу […] Мова вільного народу має бути одна для всіх», — звертався в січні 1794 року до Конвенту Бертран Барер де В’єзак, відомий політик часів Першої французької революції. Аби запобігти зраді й підступам тих, хто не говорив мовою революції, депутат пропонував навчати їх французької примусово. Стрімке народження державного націоналізму потребувало відповідної імперської ідеології, що мала забезпечити переплавку етнічно неоднорідних мешканців імперій в народ однієї мови й однієї культури. Натомість брак добре розробленої, спільної для всіх народів імперії, історії та культури прирікав державні зусилля на поразку.

Головна ідеологічна тріада Російської імперії «православие-самодержавие-народность», як і багато іншого, була імітацією (цього разу — німецькою). Врешті, вона представляла собою лише пародію на гасло французької революції «Свобода, рівність, братство». Головний жандарм Європи, відтак, окрім багнетів і гармат, не мав нічого напохваті, що можна було б протиставити європейській культурі з її Данте, Шекспіром і Шіллером. Як розумієте, товар, пропонований «німою й дикою» Росією, культурною пусткою, якою вона поставала на європейському тлі, був нерелевантним. Це, власне, розуміли і в самій Росії. Тому промова Фьодора Достоєвського у 1880 році на відкритті пам’ятника Пушкіну в Москві перетвориться у своєрідну російську пропозицію на експорт, той голос, який мав би промовляти до інших народів поза часом. Власне, за цим лекалом згодом на товар перетвориться і сам Достоєвський, один із виразників «загадкової російської душі». Водночас цей продукт був украй необхідний і самій Російській імперії.

Я зупинюся на кількох фрагментах промови Достоєвського, що, як на мене, резонують із сучасністю та дозволяють краще зрозуміти природу російського світосприйняття та російських цінностей. Адже, як для Достоєвського, важливо було не лише вловити сутність творчості Пушкіна, а й через нього витягти на світ Божий особливе призначення російського народу як месії: «В европейских литературах были громадной величины художественные гении — Шекспиры, Сервантесы, Шиллеры. Но укажите хоть на одного из этих великих гениев, который бы обладал такою способностью всемирной отзывчивости, как наш Пушкин. И эту-то способность, главнейшую способность нашей национальности, он именно разделяет с народом нашим, и тем, главнейше, он и народный поэт. […] Ибо что такое сила духа русской народности как не стремление ее в конечных целях своих ко всемирности и ко всечеловечности?».

От ця думка про «всеєвропейське і всесвітнє» призначення «русского человека» проходить через увесь текст та коментується у безлічі варіацій, як, скажімо: «Стать настоящим русским, стать вполне русским, может быть, и значит только (в конце концов, это подчеркните) стать братом всех людей, всечеловеком, если хотите». Звичайно, у російської людини, за Достоєвським, достатньо причин для ворожого налаштування до європейців, але всупереч обставинам, росіянам «явлено» через слово Пушкіна бути творцями «загальнолюдського об’єднання всіх племен великого арійського роду». На прикладі пушкінських текстів Достоєвський характеризує російську людину як таку, що прагне визволитися від зовнішніх обставин, оглядаючись на правду в інших землях з їх «твердим історичним ладом» та усталеним громадянським життям. А насправді, вигукує мовець, правда в ньому самому, себто не в правилах і цінностях, що виробляються і розділяються спільнотою, а в індивідуальному: «Тварь ли я дражащая иль право имею».

Тож, зауважує Достоєвський, для росіянина «чуть не по нем, и он злобно растерзает и казнит за свою обиду или, […] сам возопиет […] к закону, терзающему и казнящему, и призовет его, только бы отомщена была личная обида его». Європа така ж дорога для росіянина, як і його власна земля. Адже «русскому скитальцу необходимо именно всемирное счастие, чтоб успокоиться: дешевле он не примирится». Звичайно, як зауважує Достоєвський, поки що це прагнення всесвітнього щастя втілюється лише в теорії. Утім, нам добре відомо, що практика тривалістю у більш ніж століття вже стояла на порозі.

Фьодору Достоєвському вдалося геніально вловити потребу часу, намацавши той ґрунт, що надовго забезпечить нове життя для «народного поета і пророка». Водночас він запропонував центральну ідею для єдиного культурного простору в імперії, що перетворювалася на російську національну державу.

Олександр Л. Блок (батько відомого поета) у 1884 році вторуватиме Достоєвському, процитувавши його фразу про крайню потребу для російської людини всесвітнього щастя. Власне, зауважить він, це природний наслідок формування «мислячою» Росією унікальної «вселюдської цивілізації»/культури. То нічого, як твердив Достоєвський, що Росія злиденна й груба, справа не в науці й економіці, а в серці. Прагнення народу до «загальнолюдсько-братерського єднання» й оприявнив у своїй геніальності Пушкін.

З легкої руки Достоєвського та його наступників сторіччя з дня народження Пушкіна 1899-го стало умовною датою появи не просто геніального російського поета, а російського поета-пророка, виразника національного духу. Пушкін-пророк своєю творчістю, що містила «все людськість», претендував на світове значення, а водночас цим він виявився потрібним не лише імперії Романових, а й російській революції. Луначарський у 1922-у в своїй промові підкреслював важливість святкування річниць Пушкіна, цього російського «прабатька Адама», чию роль можна порівняти з Данте і Петраркою в Італії, а чи Шіллером і Гете в Німеччині. Пророцтво Достоєвського про велике призначення Росії справдилося; Пушкін своїм Словом утверджував/творив націю, її мову й служіння. А водночас творчість пророка містила «емоційно-ідейний зміст загальнолюдського значення».

До апофеозу втілення ідеї Пушкіна-пророка, втім, дійшло лише в 1930-і, цілком можливо, не без впливу великого святкування ювілею Гете 1932-го. Століття з дня смерті Пушкіна готувалося кілька років з розмахом сталінського монументалізму. 10 лютого 1937-го до пам’ятника Пушкіну в Москві попрямувала 25-тисячна колона, що мало продемонструвати об’єднання радянських людей навколо особи поета. Урочисте засідання за участю Сталіна і членів Політбюро відбулося у Великому театрі з патетичними промовами та концертною частиною. Трансляцію цього дійства слухали по радіо мільйони. Окремо був організований вечір для всіх московських старшокласників у розкішному Колонному залі. Величезний розмах пушкінських заходів — лекцій, виставок, концертів, вистав, видання книжок — мав утвердити тісний зв’язок радянського народу з мертвим, а водночас вічно живим героєм, виразником російського народного духу, вчителем і наставником. Вияв любові до Пушкіна означав любов до героїчного минулого свого народу та гордість від успіхів соціалістичного будівництва й розвитку соціалістичної культури.

Канонізація Пушкіна як національного російського пророка, що по суті відбулася між 1899 і 1937 роками, йшла паралельно з поворотом більшовицької влади до російськоцентричного офіційного націоналізму. 1937-й поставив крапку в хай відносній рівності народів Радянського Союзу. Культ Пушкіна як російського поета всього радянського народу мав працювати на творення гомогенної культури на російському фундаменті.

Пушкінський ювілей суттєво позначився на шкільних програмах з мови й літератури, в яких від першого класу й до останнього чільне місце зайняв поет-пророк. «Проведення ювілею Пушкіна на Україні повинно забезпечити піднесення знань з російської мови та літератури», — звучало в наказі наркома освіти. «Великий російський народ» стає елементом сталінської пропаганди. Повертаються до життя старі герої — Алєксандр Нєвський, Іван Грозний, Пьотр І, Алєксандр Суворов та інші постаті героїчного пантеону царської Росії утверджували тяглість радянських традицій. Власне тут я відішлю охочих дізнатися глибше до монографій: Jonathan Brooks Platt. «Greetings, Pushkin Stalinist Cultural Politics and the Russian National Bard» та Сергія Єкельчика «Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві».

Натомість, наближаючись до завершення свого тексту, поставлю питання, яке мене не полишає: чи був би в каноні українського читача Пушкін, якби нас не «навчили» його любити? (Про те, як радянська ідеологічна машина вчила «любити» й «правильно» висловлювати свої емоції — інша книжка Сергія Єкельчика «Повсякденний сталінізм: Київ та кияни після Великої війни»). І врешті, якщо прибрати зі шкільної програми розмови про всесвітнє значення Пушкіна, то залишиться лише великий поет (можливо) однієї з багатьох літератур світу. Утім, меседжі російської літератури, засвоєні росіянами безпосередньо, а чи через адаптацію їх масовою культурою та пропагандою, легітимізують знищення інших народів заради їхньої величі. Ось лише маленький приклад Росії без кордонів з творчості доброго поета Фьодора Тютчева, написаний не без впливу Пушкіна:

Москва и Град Петров,

и Константинов Град —

Вот царства Русского

заветные Столицы…

Но где предел ему?

и где его границы —

На север, на восток,

на юг и на закат?

Грядущим временам судьбы

их обличат…

Семь внутренних морей

и семь великих рек…

От Нила до Невы,

от Эльбы до Китая,

От Волги по Евфрат,

от Ганга до Дуная…

Вот царство Русское…

и не прейдет вовек,

Как то провидел Дух

и Даниил предрек.

(1848 —1849)

А на закінчення свого короткого екскурсу в Пушкінську рецепцію наведу епізод із великої й цікавої української пушкініани — резолюцію Петербургського цензорного комітету на книжку «Українські переклади з Пушкіна” 1899 (ювілейного) року: «Хотя по существу в ней не заключается чего либо противоцензурного, но, руководствуясь высочайшим повелением от 18/30 мая 1876 г. коим переводы на малороссийское наречие не допускаются, цензор не признает возможным дозволить настоящую рукопись к печати». Ті ж причини у тому ж році поховали й «Казку про рибалку та рибку” у перекладі Сластіна. Про ці та інші сторінки української пушкініани писав неокласик Павло Филипович у своїй передмові до видання перекладів Пушкіна 1927 року, здійснених Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Миколою Вороним та кількома іншими провідними поетами тієї доби.

Я виховувалася на російській літературі, альтернативи якій врешті в часи мого дитинства було небагато. Я маю до Пушкіна особистий сантимент — прямо таки хрестоматійно-пропагандистський образ у пам’яті: мама читає мені, першокласниці, його казки, щоб я не нудилася, виводячи літерки. Пізніше я сама багато читала великого поета й про великого поета. Однак, очевидно, він не був моєю емоційно забарвленою «історією» й моєю «пам’яттю», бо окрім спогаду, пов’язаного радше з мамою, аніж із Пушкіним, мене нічого з ним не пов’язує. І не лише війна тому причина.

Ні, з Пушкіним як збірним образом мене таки пов’язує болюче й дуже емоційне відчуття, що топографія українських міст — це палімпсест, де в основі — зачищена українська культура. Її розстрілювали та ув’язнювали за кілька років до гучного ювілею Пушкіна, однак є якийсь страшний символізм у тому, що через вісім місяців по канонізації поета-пророка пролунають постріли в Сандармосі, викосивши ціле покоління творців українського Слова. За гіркою іронією долі серед них виявиться й блискучий Микола Зеров, чий переклад Пушкінського «Бориса Годунова» у двохтомнику 1937-го вийшов під чужим іменем (перекладач на момент друку вже сидів на Соловках). Там же загинув і Павло Филипович, автор передмови до українських перекладів Пушкіна 1927-го. Культурі, що яскраво спалахнула в 1920-і, не судилося збутися так, як могла б. Згори по її тілу напишуть імена Пушкіна й Толстого, навчаючи українських дітей любити їх як своїх. І насправді я не знаю, який захисний механізм беріг нас від цієї підміни, яка суміш крові, пам’яті, етичного вибору слабшої сторони та потреби в справедливості спрацювала, аби ми постали як нація з геть іншим набором фундаментальних цінностей. Щоб заціліли в лещатах культури, чиї поети легітимізували імперські амбіції свого народу — бути «всім» ціною буття Іншого.