Кажуть мені друзі з України, що за час війни значно покращав стан користування українською мовою, і то не тільки у столиці, але й у Запоріжжі, Дніпрі, Харкові. Незаперечне те, що на фронтових лініях українського захисту є також і російськомовні патріоти, але на загал поволі люди в Україні зрозуміли важливість користування українською мовою.

Рівночасно Президент України, актор за професією, який до 2019 року майже ніколи не розмовляв українською мовою, сьогодні не тільки розмовляє плинно, але й став героєм молодої української держави, захоплюючи і переконуючи своїми виступами та своєю одчайдушною поведінкою цілий світ. Спадають на думку також молоді українки, представниця уряду Ольга Стефанішина і представниці парламенту Кіра Рудик та Леся Василенко, які вражають своєю молодістю, виглядом, поставою і вмілістю представити українську справу перед світом на диво надзвичайною англійською мовою. Не менш знаменитими є ті бабці, які переховують у себе п’ять «коктейлів Молотова» для захисту свого села чи сусідства.

Як може комусь не заімпонувати український народ, його хлопці та дівчата, котрі чинять завзятий опір другій за потужністю військовій силі у світі, так, що сьогодні мова про нашу перемогу?

На жаль, ця українізація чи одчайдушність не дійшла до діаспори, бодай до тих кіл, у яких я обертаюся. Так само як я горджуся нашим народом на рідних землях, мене не вдовольняє наша діаспора. Я належу до кількох наших організацій і співпрацюю з багатьма іншими. Жодна не заслуговує на п’ятірку. У найкращому випадку можна похвалитися тільки задовільним вислідом.

Багато запровадили фондів допомоги, але куди ідуть ці гроші, ніхто не знає. Спілка української молоді, напевно, моя найулюбленіша організація, до якої належу ще змалку, більшість свого процесу листування тощо перепроваджує англійською мовою, у домівці чи на оселі ледве чути українську, і це не тільки серед юнацтва, а й серед виховників. Український конгресовий комітет Америки, установа, у якій я працював роками, проводить наради екзекутиви, а також звіти англійською мовою. Фінансові звіти зовсім не адекватні. Наукове товариство імені Шевченка, установа до якої я маю велику пошану через її історію, хоча сьогодні дуже цинічно ставлюся до її проводу, який громадсько і професійно себе компрометує слабою діяльністю, конфліктами інтересів, браком етики, часто проводить наради не мовою свого патрона. Навіть старші за мене члени Товариства ламають язики, виступаючи на нарадах англійською. Навіть у моїй (бо я очолюю) Фундації УВУ мудрагелі, і то старі, стараються впроваджувати англійську. Я вже не згадую такі професійні установи українців, як Український інститут Америки чи товариства правників або лікарів, які послуговуються майже виключно англійською мовою.

У Провідну неділю на православному цвинтарі Св. Андрія ледве було чути говірну українську. Щоправда, священники правили здебільшого по-українськи. Але були випадки, що навіть мелодію православну чи католицьку «Христос воскрес» збурили словами «Christ Has Risen!». Невже ж ми такі примітивні, що не можемо заспівати два слова по-українськи? І не диво хіба, що у різних українських церквах сьогодні лунають слова не «Господи помилуй», а «Lord have mercy». Справді, «Lord have mercy» нашу українську громаду в Америці.

Той позитив Ольги, Кіри і Лесі з України, коли вони вміло виступають перед американськими чи світовими журналістами елоквентною англійською, не є вка-зівкою позбутися рідної мови у діаспорі. У моїй власніq родині, ближчій і дальшій, син з батьком або мати з донею здебільша розмовляють англійською мовою, якщо їм не звернути увагу. Вже й не кажу зовсім про розмови серед молодшого покоління.

Моя дорога сестра недавно захворіла, була госпіталізована та проходила медичні процедури. Одна медсестра її запитала після першої операції, яке її найбільше бажання. Вона відповіла, щоби її внуки розмовляли по-українському. Але є мало таких Ларис. Прогрес у її оздоровленню родина оцінює на підставі того, як часто Лариса звертає увагу своїм дітям і внукам, щоби вони розмовляли по-українському. Натомість більшість моїх знайомих українців у США вважають модним, а то і крутим (це, здається, українське слово) розмовляти з другими українцями англійською мовою. Поведінка моєї сестри мені імпонує. Поведінка модних українських знайомих мені не підходить.

Ця війна, попри тяжкі випробування, повинна бути відродженням нашого народу також у діаспорі. У нашій історії війни та випробування нас гартували, а то й героїзували. Україна знищена фізично війною, але вона відроджується духовно. Її одержимий народ прокидається національно. Дорогі діаспорчани, якщо хочете бути дійсно частиною українського народу, то починайте з того, що вчіться і розмовляйте українською мовою. Це не аналіз нашої громади чи нації. Це крик душі!

Аскольд

С. ЛОЗИНСЬКИЙ.

м. Нью-Йорк (США).