Злочинний напад Кремля на Україну викликав реакцію в Україні зовсім не ту, на яку чомусь сподівався ослаблий розумом «вождь» московії. Цю акцію орди світ означив і назвав «харакірі для рашки». Багато хто у світі знайшов у діях путлєра і гітлера багато схожості. Визначили режим рашки як «фашистський». Виникло одразу й слово «рашисти».

Захист російськомовних людей перетворився на суцільне їх знищення у Харкові, у Маріуполі, у Донбасі.

Поставлено хрест на майже готовому «Північному потоку», отримано такі санкції, яких не мали інші країни-терористи. Відбулася глорифікація по всій Україні найстрашнішого для Москви чоловіка — Степана Бандери.

А що цікаво стало для мене, як колишнього голови літературної студії «Гарт», я хочу розповісти.

Що найцікавіше для нас — російськомовні поети стали раптом пробувати свої сили у писанні українською мовою.

Ось і на Одещині — телефонує мені Таїсія Саприкіна, чудова авторка чотирьох книжок російськомовних (до однієї з них — «Театр» — у 2017 році я написав передмову), дивує мене отакими словами: «Олексо Сергійовичу! Я чомусь нині вранці написала вірш українською мовою!» — «!!!!????» — «Так, зненацька мені серед ночі після сирени пішло українською!! Бо ж я живу в Україні!».

Це мене і обрадувало, і приємно здивувало. Я згадав, як переходили на українську мову Осип Федькович, Панас Мирний, Ольга Кобилянська, Олена Теліга, Леонід Кисельов, Володимир Шовкошитний, Станіслав Бондаренко та багато інших наших письменників і поетів.

Попросив прочитати написане. Таїсія не наважується, боїться, що багато помилок. Нарешті читає строфу, другу… Я дивуюся і кажу: «Які помилки? Це чудово! То значить, ви знаєте мову?».

Таїсія Павлівна повторила: «Та ні, не знаю… Але чомусь написалося…».

І далі майже щодня Таїсія Павлівна читала мені нові і нові вірші.

Пояснювала: «Я ж з дванадцяти рочків живу в Україні, мабуть ця мова, яку я щодня чула і від людей, і з телебачення, і з радіо, всоталася, увійшла мені в підсвідомість!!»…

Ось кілька віршів Таїсії Саприкіної з кількох десятків написаних за ці три місяці війни:

Навколо майже ні душі,

Навколо хибний світ.

Давненько в пошуках стежин

Кружляю по кривій.

Кільце війни стискає час

І наше майбуття.

Скажи, чому не чує нас

Мій Бог — моє життя.

Нас оминає вищий дух —

Скажи мені — чому?

Чому серед смертельних мук

Не сіє мудрих дум?

Щоб вірним шляхом перемог

Дістатися мети…

І щоб не розгубився Бог,

Як розгубився ти.

31 березня 2022 р.

Не підпускаю відчай до душі,

Хвилин не підпускаю хворобливих

.Висаджую між нами на межі

Пухнасті пір’я —

хай зростають крила.

Не підпускаю туги та страждань,

Нещирих почуттів не підпускаю…

Не хочу я дійти до того раю,

До того —

де знесилять без вагань.

14 травня 2022 р.

Та ця радість моя раптом отримує ще одне підсилення.

Відкриваю якось Фейсбук, де серед моїх друзів є Леонід Кулаковський, автор кількох книжок російською мовою, член Національної спілки письменників.

Відкриваю — і шокований! Бо читаю оцей файл:

Леонід Кулаковський, 15 травня о 09.07:

«Мене знають як російськомовного автора, і це дійсно так. Але я завжди з великою повагою ставлюся до мови країни, з якою пов’язана більша частина мого життя. Більш того, іноді намагаюся писати мовою Шевченка, Стуса, Симоненка, Драча, Костенко й інших чудових майстрів слова землі під Чумацьким Шляхом. Так, іноді виникають певні проблеми. Так, поки це експерименти, і їх небагато. Але вони є.

В нашому житті іноді щось відбувається вперше. Зазвичай у таких випадках відчуття вирують, і вони неоднозначні. Ось і я зараз дещо хвилююсь, бо вперше на своїй сторінці виношу на суд один з таких «експериментів».

Хай вас не засмучують «стиглі яблука і грушки», бо перші чотири строфи написані декілька років тому, як роздуми про війну на сході України, і поки вони збирали пил десь під стільницею, у московському кремлі в когось зірвало шифер. З’явилось ще дві строфи…

Сад обгризений війною.

Тиша: мертва і страшна.

Що з тобою, що зі мною,

що накоїла війна?

Грушки, яблука і сливи,

наче сироти в траві,

навкруги сталеві зливи

й негаразди вікові.

Око бачить, вухо чує,

серце скривджене болить.

Лихо по землі кочує,

наче орди ковили.

Чи, невже, в калюжу сяде

мрія наша осяйна?

Що це з нами чуєш, саде,

що накоїла війна?

Ні, не хочу бути битим,

чуєш, мрія не помре!

Грайте, кобзи і трембіти,

Геть, брудне, гидке, старе!

Знову мальви і самшити

закрасують у саду.

Україна буде жити.

Буде — ордам на біду!

Чудово, як на мене! Але й це не все. На закінчення я приберіг дивовижного поета, моряка і волонтера Валерія Демиденка. Бо він уже не новачок в україномовному морі, бо ще 2017 року видав українську книгу віршів «Дзвони», поблагословлені нашими одеськими поетами Анатолієм Глущаком і Станіславом Стриженюком, які допомагали поету порадами і переклали кілька віршів.

Ця книга освячена премією поетичного конкурсу «Свою Україну любiть», проведеного у 2017 р. Всеукраїнським благодiйним культурно-науковим фондом Тараса Шевченка, який провадить праправнучка Тараса Шевченка Людмила Красицька.

Валерiй Демиденко пристрасним, гiркоправдивим словом розповiдає про героїзм захисникiв Вiтчизни в росiйсько-українськiй вiйнi, яку розв’язав 2014 р. Кремль. Ось один з «гарячих» віршів Валерія.

Дзвін

В очах кривавi кольори,

І розум наскрізь ріже дзвін —

Здіймають чорні вихори

Розриви з чотирьох сторін.

Повітря навпіл розрива

Війни музичний інструмент

,І болем землю покрива,

Життя розтрощуючи вщент.

Ці вибухи вбивають страх,

Катують душу в пломені,

А думка б’ється ніби птах:

«Мій Боже, поможи мені…».

Валерій Демиденко виступав перед воїнами у складі гурту «Друже Музико» і у Фейсбуці поширив отаке побажання: «Ми обов’язково ще заспiваємо разом з гуртом «Друже Музико» та прочитаємо віршi про нашу перемогу. I будемо до самої смертi пам’ятати тих хлопцiв, якi слухали нас в Авдiївцi, Карлiвцi, Мар’їнцi, Попаснiй, Сартанi, Павлополi, Марiуполi, а потiм захищали Життя вiд ворожої навали. Ми з вами — i є Україна. А ще — мільйони таких самих, як ми».

Отаке витворяє війна, розпочата орками і їхньою ордою.

Олекса РІЗНИКІВ. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України