На тиждень, що минув, припало два свята, які одне з одним не стикуються, а до сучасної України, на мою думку, прямого стосунку не мають. Перше свято — день народження Пушкіна, друге — День журналіста. Охочі до святкувань можуть, звісно, покладати квіти до пам’ятників і з задоволенням отримувати нагороди. Але під час війни звичайної поезії і журналістики в довоєнному сенсі не існує. Те й інше — зброя. З Пушкіним, утім, нехай розбираються по той бік барикад.

Пропаганда — та ж реклама

Нам же саме час подумати про відокремлення об’єктивної інформації від поширення пропаганди. Це, до речі, не так складно. За тридцять років мирного «капіталістичного» життя більшість споживачів навчилася в потоці новин майже безпомилково розпізнавати і відсівати рекламу. Пропагандисти використовують такі ж прийоми, як у рекламі. Тобто доносять замовні відомості про реальні або вигадані події, щоб вплинути на нашу свідомість і не допустити можливості швидкої перевірки.

Під час війни роль журналіста, збирача фактів та їх систематизатора (у тому числі через неминучу цензуру) падає. А роль пропагандиста зростає. Голови, які говорять, й оглядачі, котрі все знають, витісняють з інформаційного простору все, що звичайні громадяни не можуть прийняти й осмислити, а потім замінюють примітивними напівфабрикатами. На зразок путін завтра помре, а Україна переможе, тільки-но союзники доставлять нам ще сто гаубиць і двісті танків.

Розплата за спотворення реальності буває жорстокою, а результат виявляється протилежним до того, на який сподівалися вітчизняні пропагандисти. Нескінченне згадування про те, що росія не досягла стратегічних цілей бліцкригу і змушена вести проти нас затяжну війну — тільки половина правди. Друга половина в тому, що новий Гітлер за ціль війни, як і 24 лютого, має знищення української держави. І нема підстав вважати, що за три місяці ця ціль змінилася. Тобто до перемоги нам — як до Місяця пішки.

У червні Верховна Рада продовжила воєнний стан на три місяці і, судячи з усього, потім його продовжить до кінця 2022 року. Росіяни вже окупували двадцять відсотків сухопутної частини України, а якщо врахувати ще й блокаду українських територіальних вод, то становище гірше, ніж у Грузії після п’ятиденної війни 2008-го. Й навіть натяку нема на те, що ворог збирається відступити із захоплених територій після переговорів.

Другою ілюзією, яку поширюють вітчизняні пропагандисти, є те, що «колективний Захід» на нашому боці і справді бажає Україні перемоги у війні з Росією. Це не так. На словах таки бажає перемоги. Але за допомогою декларацій, за допомогою економічних і персональних санкцій проти оточення російського президента перемоги аж ніяк не досягти. А якщо ще й допомагати путіну «зберегти обличчя» і намагатися не принизити його, то декларації не варті й ламаного гроша.

Якщо подумати, то світлом у кінці тунелю, можливістю остаточної перемоги України в затяжній війні є не поставка нам важкого озброєння, а відкритий військовий виступ на нашому боці однієї або кількох західних країн проти Росії. З усім арсеналом засобів. Без оголошених обмежень. Але видавати бажане за дійсне, а нездійсненну мрію за реальну перспективу для чесної журналістики — табу. Це поле реклами і пропаганди.

У кінці тунелю світло тільки мерехтить

У понеділок, 6 червня, до речі, сталася подія, яка показала, що світло в кінці тунелю для нас замерехтіло. Один із найяскравіших і найпослідовніших друзів України, прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон зберіг підтримку фракції Консервативної партії в Палаті громад і на рік забезпечив собі можливість безальтернативно керувати урядом країни.

Борис Джонсон приїздив до Києва на початку квітня, коли битва за нашу столицю тільки-но закінчилася, а інтенсивні обстріли тривали. Його прогулянка з Володимиром Зеленським київськими вулицями і площами нагадувала кадри з фільму «Темні часи» Джо Райта. Коли Великобританія під керівництвом Вінстона Черчілля в 1940 році воювала з гітлерівською Німеччиною без підтримки союзників. Попереду були важка евакуація експедиційного корпусу з Дюнкерка і відбиття бомбардувань Люфтваффе.

Аналогії зі становищем нашої країни напрошувалися. А за результатами візиту до воєнного Києва (із беззастережною обі-цянкою поставок зброї Україні) напрошувалося порівняння фігур Джонсона і Черчілля. Це зміцнило становище британського прем’єра в партії і в парламенті. Допомогло впоратися з ганебним «вірусним» скандалом з опонентами у власній партії і створило репутацію непримиренного борця з тоталітаризмом на міжнародній арені.

Цю репутацію Борис Джонсон не просто заслужив, а й підштовхнув до рішучішого спротиву російській агресії партнерів по НАТО. І перш за все президента США Джозефа Байдена, якого страх перед ескалацією війни в Європі заводив у стан ступору. В результаті тривалого спілкування «англосаксів» зброя потроху почала надходити в Україну, а на самітах НАТО і на нарадах на німецькій базі США в Рамштайні зникло безліч табу, накладених Францією і Німеччиною на опір російській агресії.

На жаль, не вдалося досягти згоди щодо питання забезпечення вільного судноплавства і зняття блокади українського узбережжя в Чорному та Азовському морях. Але тут міжнародне право наштовхнулося на вузол переплетених інтересів НАТО, Росії і Туреччини, який довго розв’язувати, а перерубати, не вступаючи у війну, неможливо. Блокада нашого узбережжя призвела до зупинки експорту українського продовольства морським шляхом і неминуче позначиться на продовольчому балансі у світовій економіці. Але спроби вирішити завдання не дають результату. Навіть на рівні Організації Об’єднаних Націй.

Що робити з цим, уникаючи силових методів, незрозуміло. Навіть застосовуючи силу, завдання не вирішити. Супровід суден з українським продовольством конвоями НАТО виллеться в астрономічні суми, зробить наше зерно «золотим». Його не зможуть купити в жодній країні світу. Українські бізнесмени і виробники продовольства шукають зараз шлях для експорту через Дунай до Румунії. Формують каравани барж.

Написати, що вивезти продовольство допоможуть не баржі, а сто ракет типу «Нептун», якось незручно. Огляд все ж таки не реклама і не пропаганда.