Нашому колезі Олександрові Галясу сповнилося 70. Понад 40 років крокує він непростою медійною дорогою. Тисячі статей у газетах, журналах та онлайн-виданнях України, США, Німеччини, Естонії, Данії та інших країн, більше десятка цікавих проєктів, 15 книжок, переважно у жанрі нон-фікшн, загалом 120 з доважком нагород на журналістських конкурсах та літературних фестивалях — вагомий творчий здобуток.

Утім, сам ювіляр своїм найбільшим досягненням вважає те, що свого часу зміг розгледіти іскру непересічного обдарування у багатьох початківцях та допоміг їм зробити перші кроки у сфері медіа. Зараз деякі його вихованці вже самі стали знаними журналістами та редакторами, володарями чималої кількості відзнак та премій. І завжди добрим словом згадують свого першого наставника.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, кандидат філологічних наук, головний редактор журналу «Всесвіт»:

— З Олександром Васильовичем ми зустрілися під час факультативних занять з журналістики, які він проводив у гімназії №4. Добре пам’ятаю, як він казав нам, що важливо вміти писати не лише про видатних, а і про звичайних людей — писати так, щоб розкрити дивовижний світ кожного.

У кожної людини можна знайти щось, що буде важливо й цікаво почути іншим. І серед тих постулатів, на яких трималась журналістська концепція О. Галяса, були гуманізм, повага до людини, людяність. Це не удавана шляхетність сноба, не мантра публічного інтелектуала, а внут-рішньо сприйнята максима, глибинно відчута, усвідомлена, пережита. В журналістиці потрібно поважати Іншого. І цю настанову я запам’ятав назавжди. Звичайно, Олександр Васильович розповідав і про celebrities, із якими в житті з огляду на фах довелося зустрічатися. Погортайте його ФБ-сторінку — там чимало історичних світлин, «порталів» в одеське минуле, яке дарувало робочі зустрічі з відомими людьми культури та науки.

Найціннішим для мене є те, що Олександр Васильович уміє радіти з успіхів інших. Він із тих Учителів, які завжди підтримають і допоможуть. Уже студентом Могилянки я надсилав деякі статті про свої перші закордонні мандрівки, зустрічі з різними людьми, і в кожному матеріалі намагався писати про світ, виявляючи повагу до історії, людини, природи, культури. Мені траплялися надзвичайно цікаві зустрічі, і я завжди пригадував настанову О. Галяса: потрібно вміти говорити з будь-ким так, щоб розкрити унікальність його життя, зацікавити читачів долею. Але ж насправді «простих людей» немає, це певні схематичні узагальнення: кожна доля неповторна.

Олександр Васильович, будучи відомим журналістом, ніколи не дозволяв собі зверхності, завжди говорив з нами із повагою, його розповіді — цікаві, живі, з гумором і не без моралі. Це були історії з реального життя, а тому слухати його завжди було великим задоволенням. Справді в цьому талант педагога і вміння бути на одній хвилі з тими, кого ти навчаєш.

І після гімназії №4, яку я закінчив майже 20 років тому (невблаганно стрімкий час!), у нас збереглися теплі та приязні стосунки з Олександром Васильовичем. Він завжди виявляв готовність допомогти, щось надрукувати, підтримати. Справді Учитель. Справжній журналіст, який усвідомлює глибинний сенс людяності. Професійність — це дуже важливо, але завжди в професії потрібно залишатися людиною.

Не віриться, що ось уже така ювілейна дата в Олександра Васильовича Галяса. Відчуваю запал, живий і гострий розум, який протистоїть кафкіанському «Замку». А ще він — людина з плоті й крові одеська. Справжній одесит у найкращому розумінні.

Світлих і добрих енергій! Нехай буде цікавим Ваш шлях — у спогадах про одеське минуле й зустрічах із незбагненним майбутнім!

Наталія КРАВЧУК, експертка зі стратегічних комунікацій, лауреатка національних та міжнародних медіа-конкурсів:

— У середині 2000-х Україна пережила бум на вищу освіту: отримати заповітний диплом, бажано із престижної спеціальності, мріяли майже всі старшокласники. Особливий запит був на так звані «мажорні» та популярні професії, серед яких і журналістика.

А проте, вища освіта у галузі журналістики тоді ще не відповідала запитам часу, зокрема не враховувався бурхливий розвиток інтернету. Але поки був шалений запит на цю спеціальність, про зміни у її викладанні, модернізацію не йшлося. Особливо гостро відчувалася нестача спеціальних курсів, які давали б практичні знання про професію. Натомість у найкращих вишах світу журналісти/ки-практики викладають в університетах, займаються наставництвом та наснажують студентів у професії.

Без перебільшення, одним із тих, хто на початку 2000-х наближував сучасні підходи до журналістської освіти, був Олександр Галяс. За його ініціативи в Одесі та на півдні України з’явилися такі проєкти, як «Школа соціальної журналістики», «Школа для прессекретарів/ок». Найбільшим же успіхом користується створена у співдружності з Одеським університетом внутрішніх справ «Школа кримінальної журналістики». Учасники цих проєктів, завдяки наставництву Олександра Васильовича, ставали гарними фахівцями, здобували нагороди у всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Так, зокрема, було і зі мною.

Сьогодні журналістика змінюється швидкими темпами, оскільки соціальні мережі та блогінг задають новий тон. Проте, як і раніше, дуже важлива роль наставництва для молодих журналістів/ок. Освіта та навчання все ще потребують більше спеціальних курсів у вишах та проєктів недержавних громадських організацій. І тут у нагоді може стати повчальний досвід Олександра Галяса.

Антоніна КУЧЕРЕНКО, редакторка прямого ефіру телеканалу «Київ», переможниця та призерка національних конкурсів ЗМІ:

— «Він що, знущається?!» — випалила моя мама, коли редактор повернув мені текст на переписування з нуля вп’яте. Це був перший місяць моєї роботи у справжній газеті. По суті, випробувальний термін моєї першої в житті роботи. І найбільше я боялася провалу. Мама це знала, тому пішла спати, а я замість того, щоб зробити те ж саме, сіла вносити правки, яких було стільки ж, як самого тексту.

Пізніше Олександр Васильович зізнався, що за його прогнозами я мала протриматися не більше чотирьох місяців. І справді, довше у такому режимі мало хто витримував. Ні, не тому, що Олександр Васильович поганий керівник. Просто у нього треба працювати. Багато. Сумлінно. І кожен матеріал має бути кращим, ніж попередній.

Якось він повернув мені на переписування цілком нормальний текст. «Хіба не можна опуб-лікувати так, як є?» — спробувала я посперечатися. «Можна. Але ти можеш краще». Це означало, що я знову проведу ніч за переписуванням своєї статті.

Та якось в очікуванні чергових правок я отримала імейл, від якого у мене відняло мову: «Навчив на свою голову. Тепер доведеться переписувати текст не тобі, а мені». Це був наш спільний матеріал про роботу обласної ради. Кожен з нас мав написати по половині статті, а далі я повинна була підігнати текст під стилістику свого «тренера». Але цього разу Олександр Васильович сказав, що моя ідея, як оформити матеріал, виявилась кращою і він перепише свою частину тексту під мій стиль. На той момент я вже була призеркою семи журналістських конкурсів, але найбільшою своєю професійною перемогою досі вважаю саме цю.

Дякую за Ваше терпіння та за те, що Ви вірите у своїх підопічних більше, ніж вони самі! З ювілеєм, один з найсуворіших і найкращих редакторів!».