Шістдесят років тому, 16 жовтня 1962-го, холодна війна могла перерости в гарячу. Ядерну. Політичну і військову кризу того далекого жовтня називають Кубинською або Карибською. Вона дала тодішнім лідерам і всім нам кілька уроків. Засвоївши ці уроки, людство навчилося сяк-так долати гострі кризи. І вижило.

На піку холодної війни

Шістдесят років здавалося, що та наука засвоєна добре. До фатальної межі — самогубства земної цивілізації — ми ніколи не наблизимося. А виявилося — ні. Нинішня глобальна криза за багатьма показниками гостріша за карибську, а уроки минулого геть забуті. Насамперед це стосується причин кризи. Операція «Анадир», приховане транспортування морем на Кубу радянських ракет, військовослужбовців і термоядерних боєголовок, була розроблена за особистої участі першого секретаря ЦК КПРС голови Ради міністрів СРСР Микити Сергійовича Хрущова.

Популярним звинуваченням на адресу Хрущова стало слово «волюнтаризм». Але в пам’яті обивателя це слово стосувалося міфічного розпорядження сіяти кукурудзу на далекій Півночі. А «волюнтаризм», що поклав початок Карибській кризі, мав цілком реальне військове і політичне підґрунтя. На початку 1960-х Сполучені Штати, захищаючи країни Європи (Микита Сергійович стверджував, що «ми печемо ракети як сосиски»), почали розміщувати на базах НАТО в Туреччині ракети середньої дальності «Юпітер». Вони здатні були вражати об’єкти в західній частині СРСР, включаючи Москву.

Радянському Союзу адекватно відповісти на таку загрозу було фактично нічим. Єдиний вихід, на думку Хрущова, — наблизити стартові майданчики для запуску радянських ракет до території США, що й було зроблено в найсуворішій таємниці. За допомогою обльотів Куби літаками-розвідниками У-2 таємницю розкрили. І президент Кеннеді з трьох варіантів відповіді (точкового удару по ракетах, вторгнення військ США і блокади Куби) вибрав найповільніший — блокаду.

Упродовж тижня, поки радянські судна з озброєнням в трюмах наближалися до «карантинної зони», на всіх американських і міжнародних майданчиках велися напружені переговори. Президент США і Хрущов обмінювалися листами, переходячи від жорсткої конфронтації до мови поступок і компромісів. Зрештою, радянські та американські керівники досягли негласної угоди про те, що радянські ракети приберуть з Куби, а США демонтують «Юпітери» в Туреччині й пообіцяють, що вторгнення американських військ на острів не буде. Цікаво, що цю угоду, гарантовану чесним словом і не закріплену на папері, сторони не порушили. А в частині «вторгнення» військ США вона діє і сьогодні.

Досвід у вирішенні Карибської кризи допоміг, до речі, налагодити діалог Вашингтона і Москви в інших частинах світу, не переходячи від полі-тичних розбіжностей до військового зіткнення наддержав. Стійким виявився і фундамент для діалогу. І під час блокади Куби, і під час локальних воєн 1960—1980 років можливість компромісів на основі міжнародного права не заперечували навіть вороги. І часом досягали результатів. У будь-якому разі, третьої світової війни в «гарячому» варіанті вдалося уникнути, попри суперечки та розбіжності.

Опір має бути системним

Тепер ситуація змінилася докорінно. Міжнародне право і двосторонні договори втратили колишнє значення. А Статут Організації Об’єднаних Націй після захоплення території України військами країни — постійного члена Ради Безпеки перетворився на таку ж декларацію, як нікчемний Будапештський меморандум. Ліга Націй (яка засудила в 1935 році Італію за вторгнення в Ефіопію і Радянський Союз в 1939-у за вторгнення у Фінляндію) як інститут для збереження миру проявила більшу волю, ніж сучасна ООН. І така безпорадність збережеться доти, поки право вето в Раді Безпеки матимуть росія і Китайська Народна Республіка. Тобто завжди.

Ці ж дві країни ніколи не допустять реформ ООН і скоро перетворять Генеральну Асамблею на принтер зі схвалення резолюцій без механізму втілення їх у життя. Для виходу з очевидного глухого кута цивілізованим країнам треба відмовитися від пошуків істини в будівлі на Іст-Рівер, вийти за межі дипломатичних руїн і бодай почати будівництво нового світу. Приводом для такого будівництва можуть послужити не тільки єдність в опорі агресії росії, а й, якщо буде потрібно, організовані економічні та військові дії.

Усе це вже прийнято як санкції США, Євросоюзу та інших країн, але не зведено до єдиної системи і не формалізовано як елементи міжнародного права. Створити таку систему потрібно було давно, але після нападу росії на Україну і спроби анексії українських територій потреба у відсічі орді і кремлівському гітлеру зросла в сотні разів. І ми бачимо, як роз’єднаний, морально дезорієнтований світ слабко реагує на загибель українців і руйнування критично важливих цивільних структур у наших містах.

При цьому треба поспішати. Кремлівська зграя давно займається роботою з консолідації азіатських деспотій і країн-ізгоїв. Досить згадати, що в ударах, які завдають шкоди українській енергосистемі, задіяні, як мінімум, сотні іранських безпілотників-камікадзе, а в компанії під гаслом «не все в Україні так однозначно» беруть участь афганські таліби, близькосхідні терористи й африканські диктатори, котрі проводять політику геноциду щодо власного населення.

Але якби тільки вони. У Європі досі є прихильники умиротворення агресора за рахунок нашої країни, поступок територій України в рамках переговорів провідних країн Європи за участю Туреччини. Національний лідер цієї країни Реджеп Ердоган щодо імперських амбіцій нічим не поступається путіну. Але загортати жар воєнних конфліктів воліє чужими руками і торгівлею «мирними» ініціативами. Після формалізації міжнародних зусиль потреби у спекулятивних ініціативах не буде. А буде потреба в сучасних системах зброї і боєприпасах, здатних вражати цілі в москві і петербурзі.

Країни, які беруть участь у нарадах на американській базі «Рамштайн» в Німеччині, поки що і є для України своєрідною ООН, справжньою системою гарантій безпеки. А для її зміцнення українська ППО щодня збиває ракети і дрони, а українські артилеристи знищують російську техніку та живу силу ворога.

Перемога буде за нами. Слава Україні!