Упродовж жовтня-листопада у засобах масової інформації з’являлися матеріали з нагоди сумних роковин — 85-ліття масових розстрілів науковців, письменників, діячів культури в урочищі Сандармох (Карелія). Серед них був і нині призабутий український поет-футурист та прозаїк Гро Вакар.

Справжнє його ім’я — Григорій Васильович Вакарчук. Народився 1901 року (точна дата — не відома) у селі Мирони Балт-ського (нині — Подільського) району Одеської області. З юначих літ писав вірші. Із 1923-го, проживаючи в Одесі і навчаючись у сільськогосподарському інституті, друкувався в газеті «Червоний степ». Першою і єдиною книжкою Гро Вакара був антиколоніальний роман «Поїзди підуть на Париж», виданий 1932 року. На жаль, його поезії, оповідання і повість книжками не стали. У червні 1934-го з першим арештом, уже у Харкові, життя молодого письменника пішло у протилежному від Парижа і європейської цивілізації напрямку — у бік концтаборів.

Та повернемося на його рідну землю. Походив з української селянської родини. Батько, Василь Карпович Вакарчук, мав у Миронах земельну ділянку і до 1915 року торгував у сільській лавці (чекісти потім у судовій справі напишуть: «син торговця»), а мати — Оксана Опанасівна — проста селянка. Мав Григорій і дружину — О.М. Степанишину (хоча в обліковій справі в’язня записано: «неодружений»). Вона проживала у Києві й була присутня на квартирі під час другого обшуку 5 листопада 1934 року. Молодший брат Григорія — Михайло — жив тоді у Києві, старший — Іван — у Чехословаччині, а Петро пропав безвісти (найімовірніше — вбитий) у 1918-у.

По закінченні в Одесі інституту, де, до речі, навчалися Степан Олійник та Олекса Влизько, з яким здружився Григорій, уже як освічений агроном, котрий під час навчання підробляв викладачем української мови (тимчасово, зокрема, в окружному відділі ГПУ), вирушив до столичного Парнасу, у Харків. Там Григорій одразу ж поринув у творчий вир літоб’єднання «Нова генерація», і його дружно прийняли лідери українських футуристів Михайль Семенко та Гео Шкурупій. Постійно спілкувався з Олексою Влизьком.

Після другого арешту в Києві шлях Гро Вакара проліг уже в напрямку Соловків та Сандармоху. Людина романтична, відчайдушна, з гумором, він дуже емоційно, хоч і без активних протестів, реагував на своє становище в’язня із суворим покаранням (п’ять років «виправно-трудових»), що відображалося в тоні його неодноразових (справді емоційних і зворушливих) заяв слідчим, які інкримінували йому український буржуазний націоналізм та контрреволюційні погляди. Чекісти не давали йому жодної очної ставки, а заарештований земляк Йосип Камінський (із с. Мирони) безпідставно оббрехав його, дав фальшиві свідчення. До того ж Олекса Влизько під фізичним примусом визнав, що буцімто входив до українсько-націоналістичного угруповання, у складі якого був і Гро Вакар. Ускладнили ситуацію й свідчення провокатора Антона Біленького-Березінського про нібито діяльність «Об’єднання українських націоналістів», до терористичної групи якого в Києві входили Григорій Косинка… Григорій Вакар і Дмитро Фальків-ський.

Гро Вакар не визнав себе учасником якоїсь організації. В останній день слідства протоколи були сфабриковані. Це й визначило трагічну долю талановитого письменника: кат-енкаведист розстріляв його 3 листопада 1937 року у склепаній оперчастиною Соловецької тюрми справі «134 українських буржуазних націоналістів». Тієї ночі в Сандармоху було вбито 265 в’язнів.

У лютому 1959-го мати Григорія Вакара (їй було 76 років) подала заяву-запит (підписав син Михайло) до КДБ при Раді Міністрів УРСР. Мине ще шість років, і 4 серпня 1965-го Архангельський обласний суд скасує постанову «трійки» доби Великого терору.

Лише в роки незалежності України, з доступом до архівних джерел, стали відомі нові факти із життя і творчості оригінального, талановитого поета-футуриста і прозаїка Гро Вакара. Зокрема, що він, крім вищезгаданих творів, свого часу написав документальну повість «Румі ріжуть арабів», досі, наскільки знаю, не надруковану. Одним із найвідоміших дослідників біографії і творчості розстріляного письменника став журналіст Сергій Шевченко, чиї праці з вдячністю і використав автор цих рядків.

Балтяни пишаються своїм земляком Гро Вакаром. Деякі матеріали про нього зберігаються у міському історичному музеї, окремі його вірші публікувалися у місцевих газетах, творчість письменника розглядають на уроках за програмою «Література рідного краю».

м. Балта.