Кожен із нас цікавився у дідусів, бабусь, а хтось і в прадідів-прабабусь своїм родоводом, і чув від них якісь родинні історії, легенди. Бо ж усі ми є носіями певної програми кількох поколінь. Наша ДНК – це не лише колір очей чи волосся, а й суміш рис, чеснот, талантів, перейнятих від наших предків.

З великою любов’ю згадує ветеранка педагогічної праці Майя Миколаївна Поліщук із села Покровка свою бабусю Ірину Іванівну Божинську. Народжена вже дуже далекого 1882 року, вона встигла навчити внучку всіх життєвих премудростей, поділитися з нею спогадами, сімейними історіями й сільськими бувальщинами, передати народні традиції та звичаї, що споконвіків побутували у цій мальовничій надтилігульській місцині.

У 1970-х до бабусі Ірини навіть навідувалися з Троїцького члени фольклорно-етнографічного гуртка «Перлина степу» на чолі з народним малярем, краєзнавцем і поетом Ростиславом Палецьким, щоб записати її спомини, давні звичаї та обряди. Тоді Ростислав Михайлович, який в етнографічних поїздках не розлучався з фотоапаратом, увіковічив на плівці момент тієї пам’ятної зустрічі з хранителькою місцевих легенд і пам’ятних подій кінця ХІХ — початку ХХ століть, очевидицею й учасницею яких була довгожителька. Такі зустрічі допомагали троїцьким народознавцям вивчати історію рідного краю. Тим більше, що легенди чи бувальщини, які розповідали їм старожили, – то не якісь казки, а відгомін певних подій із, на жаль, призабутої, а то й загубленої в часі минувшини.

А те пам’ятне фото, зроблене 1970-го навпроти фасаду місцевої 12-купольної церкви Іоанна Богослова, віднайшлося торік аж у Броварах, що на Київщині, в архіві видавчині, поетеси, перекладачки, громадської діячки, члена Національної спілки краєзнавців України Марії Овдієнко, яка, навчаючись в Одесі, зустрічалася у Троїцькому з уже відомим тоді живописцем Ростиславом Палецьким і тісно дружила з троїцькою поетесою, фольклористкою та художницею Раїсою Федорівною Чернець. Остання й поділилася з нею кількома пам’ятними світлинами.

— Бабуся розповідала, що її батьки — мої прадід Іван і прабабуся Євдокія Третяки — заробляли на життя важкою селянською працею. Обробляли 40 десятин землі, а це майже 44 гектари. Випасали отару із 70 овець, мали корів, коней — робочих і на виїзд. Придбали парову машину – щоб запарювати пійло й корми для худоби. В акацієвих гаях і степових роздолах тримали 60 вуликів-дуплянок. Не лінувалися мої предки, тож не бідували, жили більш-менш заможно. Бувало, навесні працелюбні селяни виносили з хати на подвір’я для просушування підодіяльники із царськими банкнотами, — поділилася бабусиними спогадами Майя Миколаївна. — Тоді у Покровці господарював місцевий землевласник Павло Олексійович Кондрацький з дружиною Людмилою Михайлівною. Пани були добрі, привітні. Людей не кривдили, платили за роботу справно. Якось у селі згоріли хати, то пан за свої кошти привіз ліс і зводив людям житло, допомагав, чим міг. Бабусиних батьків він дуже поважав і запрошував до себе, як тоді казали, «на совєти». Радився, коли сіяти, де, на якому полі, й що саме. Траплялося, що й гроші позичав у них на власні господарські потреби чи на допомогу селянам.

Відомо, що пан Кондрацький (за професією – інженер-технолог) домігся у владики Херсонської єпархії дозволу на спорудження у селі храму. До цієї божої справи долучився ще один місцевий магнат — генерал Семенов. Бабуся Ірина пам’ятала, як будувалась наша церква. Батько водив її туди, а вона, маленька, бігала по цоколю. А ще казав їй, що, за традицією, у кожен кут муру пан закладав червінці, щоб віками стояв храм на радість людям…

Прогресивний на той час землевласник мав електростанцію, великий сад і город, які поливалися. Бувало, що й Іринка Третяк з однолітками там працювали. Збудував Кондрацький і вишуканий маєток, від якого підземні ходи вели до церкви, а звідти — під Тилігулом до Комарівки. Подейкують, що в річці, колись суднохідній, затонула турецька галера з казною султана. Втім, це вже інша тема для краєзнавчого дослідження.

Коли ж бабусі Ірині сповнилося шістнадцять, до їхньої хати завітали старости від місцевого парубка Тимофія. Батьки єдиної в сім’ї дівчини (ще мали синів Івана і Миколу) не хотіли так рано віддавати заміж свою довгоочікувану кровиночку. Бо ж їхні перші діти вмирали ще немовлятами. Тоді якась знахарка порадила згорьованій Євдокії Третяк вбратися у дрантя і жебракувати по навколишніх селах, а на милостиню купувати матерію, шити одяг й одягати в обновки новонароджених. Отак і вдалося трійко діточок у Бога «випросити». Отже, дитинство і юність кмітливої й допитливої дівчини та її братів із родини заможних селян, якщо порівняти з іншими сільськими дітьми, було не надто суворим й обтяжливим. Ірина відмінно закінчила церковно-приходську школу, але далі вчитися її не відпустили. Вдома займалася рукоділлям і сімейними справами. Змалку любила зимові забави, колядки, щедрівки. Була гарною помічницею. Отож батьки й шукали відмовку для сватів: мовляв, дівчина ще не готова до заміжжя, бо не вміє нічого робити.

Утім, Ірину таки віддали за Тимофія. І коли у молодят народилася дівчинка Ілинка, пані Кондрацька, яка сама мала п’ятеро дітей, запросила молоду маму до себе й обдарувала набором білизни для немовляти та багатьма іншими необхідними речами.

— Перший чоловік бабусі загинув на Першій світовій війні. Довго жила од-на, потім вийшла заміж за Михайла Божинського і народила восьмеро діточок. Усі вижили, попри голодомори та воєнне лихоліття. Серед них — і моя матуся з незвичним для наших країв іменем Капітоліна, знатна на селі співачка, без якої не обходилися жодні весілля чи вечорниці.

Коли бабця Ірина була ще молодою, з нею трапилася дивовижна історія. Якось їй наснився сон: якась старенька цупко вхопила її за руку і потягла повз церкву за кузню, у трав’яні зарості. Там почала їй нашіптувати народні примовки і заговори від різноманітних хвороб, найперше – дитячих, і наказала все запам’ятати. Мабуть, та цілителька не мала кому свою силу передати, щоб спокійно упокоїтися, тож і віднайшла світлу душу добропорядної сільської жінки. А наостанок мовила, що відтепер Ірина допомагатиме людям, — повідала сімейну таємницю Майя Поліщук. — І вранці прокинулася моя бабуся з дивовижним даром лікувати хвороби, а проти деяких з них тодішня медицина часто була безсилою. Заговорювала бешиху, рожу, викачувала яйцем переляк у дітей, язиком скалки з очей виймала… За десятиліття через її руки пройшли сотні пацієнтів чи не з усієї України, які не могли зцілитися у лікарнях. Бабусю у селі називали не інакше як «лікаркою».

Своє цілительство Ірина Бужинська передала своїй невістці, яка мешкала в сусідній Левадівці, а та — вже своїй. Майя Миколаївна також дещо відає, і замолоду навіть потроху практикувала переляк викачувати, але це їй давалося душевно важко: часто чужий біль брала на себе. Тому лише у виняткових випадках погоджується допомогти дитині, а переважно відсилає всіх до левадівської рідні.

Майя Поліщук — єдина дитина простих колгоспників Капітоліни і Миколи Озерчуків. Змалку захоплювалася розповідями бабусі Ірини про пережите, а ще — щедрівками й віршами, які та декламувала напам’ять аж до глибокої старості. Пам’ятає, як дівчам виспівувала сусідам «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка». Мабуть, ота бабусина любов до рідного слова й наснажила онуку стати вчителькою української мови і літератури. Донька Поліщуків Ірина (названа на честь бабусі) стала медсестрою. Внучки Настя і Маша, коли навідуються на гостину, дуже люблять слухати цікаві оповідки бабусі Майї, яка, немов бджілка, разом із чоловіком Миколою Олексійовичем трудиться усе життя. І всю свою мудрість, як і її бабуся Ірина, передає допитливим онучатам. Отак і не переривається та незрима нитка, що зв’язує всі покоління їхнього роду.