Як ви? Чи вдалося пристосуватися до нового життя на новому місці? Як сприйняла місцева громада? Що сподобалося, а до чого було важко звикнути? Що викликало невдоволення? Що допомагає пережити важкі часи?

Такі прості питання ми поставили перед різними людьми, яких сьогодні об’єднує одне: вони — внутрішньо переміщені особи, які знайшли прихисток в Одесі.

Подружжя Андрій і Ганна Паньшини, пенсіонери, виїхали з Херсона у грудні 2022 року.

— Всю окупацію ми пережили в Херсоні, наглядали за квартирами, нашою і дітей, та ще й дача у нас за Антонівським мостом... Вони, звичайно, звірі, у місті — обшуки, облави. Та нас якось, Бог милував, не чіпали.

А після звільнення, коли почалися обстріли, прильоти, бомбардування, ми не витримали. Місяць пересиділи, рятуючись від бомбардувань, у коридор бігали, в туалет бігали, дві стіни шукали, на вокзал бігали, щоб телефон зарядити. Місяць прожили без світла, без во-ди, тепла і хлі-ба. Воду дощову збирали на вулиці, грі-ли її, наливали в пляшки і так зігрівалися. Спали одягненими. По-перше, так тепліше, а по-друге, щоб одразу можна було втікати, якщо раптом у дім щось прилетить. Біля дверей стояв рюкзак, і там було основне: документи, гроші, карточки, вода, печиво — щоб схопити і бігти. Вже коли нас звільнили і дорогу на Миколаїв відкрили, тоді нам хліб привезли. Отож, не витримавши, ми виїхали. В Одесу — бо близько. Ми тут винаймаємо квартиру, живемо за пенсії, плюс отримуємо переселенські. 5000 гривень віддаємо за квартиру, — розповідає пані Ганна.

— У волонтерських центрах дають харчі: крупу, консерви, але овочі, фрукти, м’ясо, молочні вироби доводиться купувати. Одесу ми поки що не освоїли, погано знаємо місто. Були кілька разів на Привозі — там ніби дешевше, але ж на вазі дурять: замість кілограма несеш додому 700 грамів. Спілкуємося ми переважно з переселенцями із Херсона, знаходимо своїх друзів, сусідів, знайомих, — ділиться жінка. — Здебільшого, одесити — добрі й гарні люди. Ми вдячні місту, що воно нас прийняло гостинно. Тільки одного разу трапився прикрий випадок. Дві літні жінки образилися, що ми отримуємо гуманітарку, а вони — ні. Вони нам позаздрили. А чому тут заздрити? І я їм сказала: «Ось ключі від моєї квартири в Херсоні, поїдьте туди, беріть собі, що хочете, їжте, пийте, спіть, просто протри-

майтеся там тиждень — і ви все зрозумієте». Одна жінка перепросила, а друга так і пішла, ображена на нас…

Андрій Паньшин додає:

— Ми ходили в теплому одязі аж до кінця квітня. А от у ніч на 1 травня сильно обстріляли наш будинок у Херсоні, і ми поїхали туди, щоб навести хоч якийсь порядок. Вікна вибиті, балкон — суцільне місиво. Ми поприбирали, позабивали вікна, переодяглися в легші речі й поїхали назад. А наступного дня знову бомбардували наш район. Тож поки що будемо в Одесі, хоча дуже хочеться додому. Ми не хочемо ні гуманітарок, ні допомоги — ми хочемо додому... Пережити цей час допомагає надія на наші ЗСУ.

Ірина Медовнікова, пенсіонерка, що приїхала з Маріуполя в Одесу понад рік тому:

— Більш-менш акліматизувалися до нового життя, але ж ці новини з дому... Всі, хто залишився, стали цілком проросійськими, наше місто стало проросійським, і це болить. Сусіди, котрі зосталися в Маріуполі, розповідають, що в нашому будинку дах зняли, але ніхто нічого не робить — так дім і стоїть без даху. Ми у своїй квартирі поселили знайомих, які втратили житло, щоб оселя була під наглядом…

В Одесі мешкаємо на квартирі поблизу залізничного вокзалу разом із родиною сина. В Ма-ріуполі я жила окремо, мала власний куток, а це для людини пенсійного віку дуже важливо. Тут же ми весь час разом.

Одесити — приємні люди, привітні, відкриті. Коли я читаю у переселенських пабліках негатив про Одесу, дивуюся, бо жодного разу за цей рік не зустрічала нічого поганого.