Зверніть увагу: сьогодні діє заборона на поширення оперативної інформації про результати ворожих бомбардувань. Це правильно. З іншого боку, ніхто не перешкоджає публікаціям у нашій пресі заяв про кількість і якість озброєння, яке постачають наші союзники. Про те, які системи ППО вже є на бойовому чергуванні, яка зброя вже надійшла на фронт, а яка тільки готується до відправки. А тим часом, із подібних повідомлень ворогові легко скласти загальну картину того, що відбувається, і визначити характер майбутніх бойових дій.

Нас підтримують, але хочуть результатів

Складніше простим громадянам України. Для формування загальної картини війни нам доводиться просівати в пресі тонни інтерв’ю з військовими і полі-тиками, завдання яких — не просвітити населення, а заплутати. При цьому використовуються незграбні і суперечливі методи. На зразок висловлювань, що росію ми вже перемогли, а весняний контрнаступ Збройних сил України змусить агресора забратися якщо не з усієї території нашої країни, то з більшої її частини.

Подібні думки, зі своїх міркувань, схвалює частина наших союзників. На підтримку боєздатності українських військ вони вже витратили десятки мільярдів доларів зі своїх бюджетів і зацікавлені в ефективному використанні цієї допомоги. Під час великого травневого турне лідери демократичних країн напряму говорили президентові Зеленському, що готові за будь-якого розвитку подій усіма засобами підтримувати Україну у війні з росією. Вони зацікавлені в нашій перемозі. Але гроші західних виборців на підлозі не валяються. Їм хотілося б результатів. Хоча б проміжних та умовних. Як-от звільнення частини окупованих територій до нинішнього літа.

Тепер уже очевидно, що надії оптимістів вирішити все одним ударом — нереальні. І кількома ударами — навряд чи. На керівництво України чекає важка розмова і з власним народом, і з кредиторами за кордоном щодо завищених обіцянок. Поки що справа до цього не дійшла, але дійде обов’язково. Влада відчуває майбутню загрозу. І їй не відбутися згадками про минулі успіхи. На зразок торішнього «жесту доброї волі», відходу ворога від Києва, блискучих хар-ківської та херсонської операцій. За будь-яких обставин необхідно рухатися далі. Причому, утримуватися від обіцянок, не говорити про очікувані перемоги як про факти.

Війна набула нового характеру

З кінця травня війна з росією набула нового, давно очікуваного характеру. Українські спецоперації торкнулися власне російської території. Наші БПЛА перейшли від одиничних уколів по військовій структурі ворога до масованих ударів. Вони долітають до москви і московської області, приземлюючись на території стратегічних військових об’єктів. Термін «бавовна» (вибухи на ЛЕП, лініях нафто- та газопроводів у глибокому тилу росії) увійшов уже у військові словники. Ворог застосовує тактику генерала суровікіна, випробувану в Сирії. Бомбардує, як йому здається, «центр прийняття рішень». Тобто центр Києва і густонаселені спальні райони нашої столиці. Від початку травня це вже 17-та масова ракетно-бомбова атака.

У кремлі вважають, що такими атаками вони намагаються відтягнути в часі початок літнього наступу Збройних сил України. Але, судячи з усього, бомбардування Києва призвели до несподіваного для ворога результату. На засіданні Ставки Верховного головнокомандування 29 травня президент Володимир Зеленський відважився, нарешті, віддати наказ про «рух» наших військ із визначенням термінів і напрямків. Зрозуміло, що це евфемізм зі страховкою на випадок невдачі.

Але водночас рішення Зеленського є і страховкою на випадок удачі. На околицях Києва, в Харківській області та у визволенні Херсона добре зарекомендували себе несподіванка і певна спонтанність удару по ворогу. Авторство трьох переможних тактик приписують Валерію Залужному, головнокомандувачу Збройних сил України. У результаті його авторитет виріс настільки, що став витісняти з обкладинок зарубіжних журналів фотографії самого українського президента. І Банкова відреагувала, піднімаючи на п’єдестал генерал-полковника Олександра Сирського, командувача Сухопутних військ ЗСУ.

Сирського, на відміну від Залужного, вважають прихильником добре опрацьованих консервативних рішень. Вони менш ефектні й яскраві, але впродовж останніх місяців війни давали відмінні результати. Одним з таких результатів була організація так званої «бахмутської м’ясорубки» — операції із систематичного знищення російської техніки та живої сили. Вона зв’язувала ворога на східному фронті і не давала йому зміцнювати фронт південний.

Хто і кому продиктує умови миру

Під час масштабного літнього наступу ЗСУ, якщо він відбудеться, залежно від обставин, застосують як консервативну тактику, так і несподівані для ворога рішення. Для українських військових питання про авторство перемог при цьому не завжди на першому плані. А для політиків — на першому. Мрія українських управлінців, як і всього народу, зрозуміло, якнайшвидше здобути перемогу. Але ще більше їм хочеться скасувати воєнний стан і провести вибори. Як до війни. Щоб, як і до війни, стати господарями життя і, як до війни, здирати з населення три шкури.

А тим часом у суспільстві зростають вимоги про перебудову державної системи. У разі перемоги (як, утім, і поразки) такі настрої не дозволять зберегти довоєнний масштаб узаконеного грабежу. Фронтовики — народ суворий, а їхні вимоги справедливості підкріплені навичками володіння зброєю і здатністю захищати побратимів. Такі якості незамінні під час соціальних катаклізмів. Їх власники завжди в авангарді історії.

Успіх масштабного наступу ЗСУ здатний вирішити, мені здається, багато не пов’язаних з війною соціальних проблем. Або не вирішити. Як не вирішив ці проблеми Майдан кінця 2004-го і Майдан кінця 2013 — початку 2014 років. Герої Помаранчевої революції були занадто добродушні, а Герої Небесної Сотні — занадто нечисленні для радикального перебудови України. Але солдатів з окопів якраз вистачить, щоб продиктувати справедливі умови миру. Продиктувати як агресорам, так і тим українцям, хто уроків війни всередині країни досі не засвоїв.

Слава Україні!