Чи існує в Україні свобода слова — в умовах тотальної брехні, пропаганди й інформаційно-психологічних операцій (ІПСО) з російського боку та інформаційних обмежень, накладених воєнним станом усередині нашої країни? Чи можна вважати медіями Фейсбук та інші соцмережі? Чи варто журналістам боятися конкуренції штучного інтелекту?

Про все це — у розмові голови правління громадянської мережі «Опора» Ольги Айвазовської з українським політичним журналістом, ведучим токшоу «Свобода слова», одним з голосів телемарафону «Єдині новини» Вадимом Карп’яком (їх ви бачите на світлині).

Ця розмова, опублікована на «Лівому березі» (lb.ua), відбулася у рамках проєкту «Сила вибору», який акцентує на важливості відповідального та усвідомленого вибору кожного з нас задля сталого розвитку України та українського суспільства.

Актуальність порушених у розмові питань ще й у тому, що відбулася вона напередодні нашого професійного свята — Дня журналістів України (6 червня).

— З початком повномасштабної війни очевидним стало те, що дезінформація та пропаганда мають наслідки, порівнювані з фізичною війною. Вісім років російські медіа дегуманізували українців, щоб їхня аудиторія сприймала теперішні злочини як щось нормальне. Чи можуть медіа транслювати все, що завгодно? Де межа між свободою слова і правом на правдиву інформацію?

— Це завжди пов’язане — свобода vs безпека. Більше свободи — менше безпеки. Менше свободи — більше безпеки. На цьому побудований весь тота-літаризм: ми забираємо вашу свободу, але гарантуємо безпеку. Демократія теж намагається знайти баланс між гарантією права і свободи та забезпеченням спокійного життя.

Роль свободи слова дещо переоцінена. Безумовно, вона важлива. Проте ми дуже часто ідеалізуємо: нам здається, що наявність повної та правдивої інформації про політика чи по-літичну силу безпосередньо впливає на вибір людей. Хоча насправді це не так.

— А як насправді?

— Люди здебільшого роблять вибір, виходячи зі своїх упереджень і закладених патернів поведінки. Умовно, якщо у твоїй сім’ї всі голосують за одну політичну силу, то й ти з більшою часткою імовірності голосуватимеш за цю політичну силу. Раціональний вибір — це бажана, але майже недосяжна історія.

Є один американський соціолог-економіст (Браян Каплан. — Авт.), який, базуючись на американській політичній системі, у своїй прекрасній книжці «Міф про раціонального виборця» з математичною точністю препарує, як люди роблять свій полі-тичний вибір. Його висновок: максимум 10% роблять свій політичний вибір раціонально, виходячи з біографії кандидатів, програм партій, передвиборних програм. Решта голосують, як серце скаже. Сподобалася зачі-ска кандидата — проголосував. Гарна краватка — проголосував. Люди чують те, що вони хочуть; шукають не правди чи істини, а лише підтвердження своїх упереджень та усталених переконань.

Роль свободи слова — дати можливість кандидатові висловити десь свою думку та переконання і донести їх до аудиторії. Від цього потім залежить результат політичних виборів, а від політичних виборів залежить наше життя. Умовно кажучи, не було б Януковича, Харківських угод, такої швидкої окупації Криму.

Про Харківські угоди свого часу застерігали, але люди не хотіли чути, бо потік інформації великий, бо є певні упередження. Росіяни тоді добре проманіпулювали нашим інформаційним простором тезою про те, що Крим наскрізь проросійський. У загальній свідомості уявлялося: так, він проросійський, тому, мовляв, хай і буде. Хоча соціологія показувала зворотне.

(Далі буде).