Три дні, 9—11 червня, в Одеській національній науковій бібліотеці та в інших подібних локаціях тривали події традиційного — нині вже ХХІІІ — книжкового свята «Українська книга на Одещині», яке віднедавна додало до своєї назви ще й визначення «Інтелект-форум». Цьогоріч воно відбувалося під гаслом «Єдність. Стійкість. Перемога».

За всю багатостраждальну українську історію не було у нас ворога безжальнішого, страшнішого від нинішньої дикої, варварської недоімперії під назвою рф. Страшнішого? Ні, жорстокішого та підступнішого. Від минулорічного 24 лютого час безнастанно б’є на сполох у всі свої найбільші дзвони. Тривожний подзвін летить над Україною, перелітає кордони, звихрює людські серця.

Здавалось би, де у цій веремії може бути книжка? Ворог спалює книжки, передовсім — на історичну тематику, знавісніло нищить шкільні підручники, дощенту руйнує бібліотеки. Здавалось би, про яке свято може йти мова, коли навіть державні святкування ми відкладаємо до часу перемоги? А проте, книжки — це також зброя, на цьому неодноразово наголошувалося на різних платформах форуму, попри все, їх таки пишуть та видають, І, здається, не менше, аніж до війни.

Багато, звісно, пишуть нині про війну. Колись, уже в мирний час, після глибшого осмислення всього, що відбувається нині, будуть написані інші, безперечно, глибші літературні, наукові твори. Нинішні книжки про війну — це емоційно-інформаційний сплеск, вияв почуттів любови і ненависти, які неможливо тримати в собі, щоби серце не розірвалося від переповненості усім цим. Де б не була людина — там, на передку, чи в тилу. Хоча й тут дістає нас відлуння війни, й навіть дуже відчутно. Любов до рідної України й ненависть до ворога, без якої не може бути перемоги. Ненависть і помста. «Я помщуся любов’ю» — нині ці параджанівські слова вже не на часі. Плекати в людях два цих почуття — любов і ненависть — саме й покликана література сьогодення.

Цьогоріч на форумі відчутно поменшало видавництв-учасників. Втім, книжок було подостатком. Три дні відбувалися цікаві презентації, зустрічі, обговорення проблем, перед якими опинилися видавці та книгорозповсюджувачі, як рівно ж — автори. А нові книжки, попри все, таки з’являються, чи коштом держбюджету, чи за рахунок видавництва, а часто й власним коштом, бо знайти нині спонсора нелегко. Є в країні низка розкручених авторів, чиї твори не мають проблем: ні з друком, ані з читанням. Один із таких авторів цього року, як і минулого, презентував в Одесі свої розважально-пізнавальні видання. Вони, як мовиться, мають збут, адже людям потрібне різне читво.

Інші — інших авторів — сумирно лежали на столах перед нудьгуючими видавцями: привабливі обкладинки, якісний папір, часто — гарні ілюстрації, чудова поліграфія… Люди підходили, гортали, часом купували: книжка сьогодні трохи таки спустошує гаманець.

Попри війну і нестатки, попри те, що багато хто виділяє зі своїх статків якусь дещицю на благодійність, українська людина не може обійтися без книжки. Можливо, занадто пафосно це мовлено тут, але це справді так. Хоч і не варто говорити сьогодні про відсоток — він невеликий, звісно, хоча й до війни не був надто високим. Начитана людина потрібна державі. Бо держава, як відомо, це ми самі, кожен це знає, хоч над цим чомусь не замислюється. Бракує знань, переконаності, ми багато часу віддаємо телевізору, в якому нічого путнього не побачити роками (це особиста думка автора). Година доброї, розумної книжки замінить цілий вечір, загублений перед отим порожнім «ящиком»…

Книжки на столах сумирно чекали на свою подальшу долю. Точнісінько як на торговиці — коні, воли чи вогненно-горласті півні — даруйте, якщо таке порівняння видасться комусь неетичним. Деякі з них помандрували до нових домівок. Чи помчать вони своїх верхівців до пізнання істинної правди? Чи будитимуть до праці безнастанної в ім’я добра та любови, збуджуючи ненависть до ворога? А чи тягтимуть спроквола старі мажі на скрипучих колесах, як це було упродовж тридцяти попередніх років? Хтозна? Та все ж дивно було бачити розкішно видані книжки — книги! — з історії Одеси, прекрасно ілюстровані, але… написані російською. Та ще й паралельно анг-лійською — для зарубіжного читача, як пояснив автор, додавши, що переклад здійснював з допомогою… комп’ютера. У США, сказав, ці книги мають попит. Отож, американці й інші англомовні читачі, та й наші декотрі (книги ці недешеві, звісно) й надалі читатимуть «по-русскі» про українське місто, яке там назване «Одесса».

Щорічно книжковий форум на один день традиційно переміщується кудись за межі міста. Цього разу поїхали недалеко — напросилися в гості до селища Авангард, громаду якого становлять чотири людських осідки. Яскрава сонячна субота, сяйво вишиванок, музика… Розкладені на столах книжки запрошують: не хочемо залишатись бездомними. Люди, знов-таки, підходили, гортали, часом купували…

У селища — європейське обличчя, нестандартне, сучасне. Багато квітів, довколишня чистота, архітектура, довершеність у всьому тішать око. Дитсадок, у якому хочеться повернутися до відповідного віку, нова школа, у якій зринає бажання знову сісти за парти, адмінцентр, у якому нема, за словами голови громади Сергія Хрустовського, бюрократизму та тяганини… І прекрасна бібліотека, якій хочеться побажати не лише багато нових книжок, а й читачів якнайбільше — нині їх пів тисячі, при фонді у вісім тисяч книжок. Цифри не вражаючі, звісно, але це типова картина під нинішню пору. Традиційне дарування новодруків від учасників форуму було сприйняте з великою вдячністю.

Характерною відмінністю цьогорічного форуму стала пісенно-музична складова за участю чудового вокального гурту «Хвиля», викладачів та учнів Одеського фахового коледжу мистецтв ім. К.Ф. Данькевича, а також поетичний розмай молодих, поки що недостатньо відомих поетів. Тісну спорідненість книги та образотворчого мистецтва продемонстрували своїми творами відома одеська художниця Світлана Крижевська, інші талановиті мистці.