Не було б того «ще раз», якби серед отих «давайте» (їм же «ність числа») так часто не вражало слух ще одне — «давайте почуємо» (перед включенням чийогось голосу). «Чути» — особливе слово, воно не зносить фальшу: слух — пряма дорога до серця («чуття», «почуття», «чуйність», «чулість», «чутливість»); чутливість — передусім до мови, якщо правдою є те, що вона — «душа народу».

Невже ж наша мова така немічна, щоб бігти за допомогою до іншої, ще й у той важкий, вирішальний час, коли маємо показати всьому світу й передусім собі, що ми — інші, що іншою є наша мова — своя, рідна, своєрідна?.. Та якщо замало нашого «послухаймо», то є ж іще сполучник: «Тож послухаймо». Є такий заклик у нас. Нема в російській (та й в інших мовах): «Давайте послушаем», «let us listen»…

«Нічого, нічого... Ще не таке наша мова переживала», — не раз чую заспокійливий голос. Переживала, але — не таке: утиски викликають спротив. Інша річ, коли, не усвідомлюючи того, яку кривду чинимо нашій мові, — без жодної на те потреби засвоюємо чуже, уподібнюємось до когось, підтримуємо горезвісну теорію «зближення мов». Балалайка не стане українським народним інструментом. Не стануть і конструкції з «давайте» народними — наша мова втрачатиме народність, рідність...

Аж диво бере, як то швидко з «проекту» ми перейшли на «проєкт», як акцентуємо те «є»; з яким завзяттям беремось відновлювати фемінітиви, вслухаючись у їхню мело-дійність («аналітикиня»)... Забуваємо — що всьому свій час (omnia tempus habent): з «проекту» на «проєкт» можемо будь-коли перейти, будь-коли й фемінітивами можемо зайнятись, ніколи не пізно боротися з лексичним суржиком (справедливо радіємо, що вже не «здача», а «решта», не «получка», а «платня»...).

Інша річ — граматичні конструкції, морфологія: тут немає «потім», тут потрібне негайне, дійове реагування (є для цього різні можливості), бо це — не слово, якого легко можна позбутись. Це — сув’язь слів, а в ній — дух мови, її душа, її народність, це наша історія (ми вже говорили, звідки «родом» дієслівний заклик, кличний відмінок, у чому мелодійність мови й таке інше). А це вимагає уваги, у-вага ж — важка, от ми й вибрали легку стежку: беремося за те, що легко, якоюсь мірою — й «модно».

Кажуть у народі: «Нема зла, щоб на добре не вийшло». Війна — найбільше з усіх зол. Але в простір нашої мови вливаються — і це дуже добре! — російськомовні українці й навіть іноземці (до речі, з мови на мову не переходимо: у мову, як у море, — входимо). Тому-то не лише правилами, а живо, зацікавлено, глибоко маємо роз’яснювати кожному, хто обрав українську, що ж у тій стихії особливого; маємо торкатись «тонкощів» — у них же своєрідність мови... Здебільшого ж робимо навпаки — входимо у їхній мовний простір, беремо з їхньої мови те, що не притаманне нашій мові...

«Дерево» в античних — жіночого роду, бо дає плоди. Мову можемо не тільки чути, а й бачити. Глибокий корінь нашої мови — в національному (по-нашому — народному) ґрунті. Бережімо це дерево, плекаймо його від кореня (глибокого / високого стилю: «Над водою посаджене / Древо зеленіє») — й до верхівки; кожне його гілля (наші діалекти), кожен листочок (наше слово). Викидати слово — легко, прислухатись до нього, відчути, як воно «много важить» — важко. Будемо втоптувати тільки легку стежку — втрачатимемо слух до своєї мови (суржик, не забуваймо, — заглушує): «послухаймо», а не «давайте почуємо»... «Захищаймо (а не «захищаємо») Україну разом!».

Поки легковажно сприймаємо всі оті «давайте будемо», «давайте не будемо», поки у шкільних підручниках виборюють собі права такі форми, як «більш великий» (на черзі — «більш малий», що вже звучить у «живій» мові), поки терпимо рекламне «мама» замість «мамо», поки з усмішкою сприймаємо все це як жарт, — Горацій, з-поза двох тисячоліть, теж усміхається, але сумовито: «Usus norma loquendi». Розуміємо — й не знаючи латини: «Узус — норма мовлення». Можемо тлумачити й так: «Дозволив таким покручам увійти в узус — пиши пропало»...