Історико-краєзнавча експедиція Одеського обласного центру української культури під керівництвом директорки Наталі Гончарової у 2007-у побувала у найбільш постраждалих від Голодомору північних районах нашого краю. Тоді було зібрано великий матеріал для створення документального фільму про жахливу трагедію, яку пережив наш народ у 1932 — 1933 роках (на його основі й підготовлена ця публікація).

Членам експедиції довелося подолати чимало сотень кілометрів, щоб зустрітися із старожилами і зафіксувати їхні спогади на відеокамеру, закарбувати назавжди для нащадків ті страшні події, коли не залишилося жодного села, яким би не «пройшлася» невблаганна голодна смерть. Після її кривавих жнив з’явилося безліч братських могил, а у серцях тих, хто дивом залишився жити, ще й досі ятряться рани від нелюдських страждань, від втрат рідних і близьких, від гірких спогадів про пережите...

У селі Будеї Кодимського району пустих хат було більше, ніж заселених. Люди ходили, мов примари. Їсти нічого не було, бо запопадливі активісти «випотрошили» усі закутки і «вимели» все до зернини. «Працювала» бригада на чолі з головою сільради, який штурмував у 1917 році Зимовий палац, з міліціонером та двома комсомольцями. Вони вимагали у селян добровільно віддати мішки із зерном. Коли ті відмовлялися, комсомольці металевими ломами ламали груби та печі, проколювати долівку у хаті та все подвір’я.

Старожили згадують, що масовий голод почався весною 1933 року. Як не дивно, першими померли від нього комсомольці, які входили до складу бригади що вилучала зерно. Мабуть, вони не думали, що їм теж потрібно щось їсти. Невдовзі зник із села міліціонер. Голова сільради, який сховав трохи збіжжя, вижив. Вижили також ті, хто сховав по кілька мішків хліба у лісі. Але багато будеївців померли у страшних муках. Вони навічно упокоїлися на двох сільських кладовищах. У пам’ять про безневинно загиблих на одному з них силами громади було встановлено меморіальний знак.

У Кодимі місцем зустрічі з очевидцями тієї трагедії став історико-краєзнавчий музей. У виставковій залі, де розмістилася експозиція про Голодомор, зі сльозами на очах розповідали про пережите 85-річна Марія Олексіївна Драгомерецька із Сербів, 91-річний Микола Васильович Москалюк із Баштанки, кодимчани 85-річна Марія Прокопівна Стародубцева і 87-річний Павло Федорович Нігрескул. Ветерани й досі пам’ятають усі жахи голодної смерті та самопожертву батьків, які останній окраєць хліба, останні зернини віддавали дітям, щоб лише не бачити їхніх мук. А ще перед їхніми очима стоять вози з померлими, які регулярно курсували вулицями, а скрип їхніх коліс затихав лише на кладовищі...

Жителі Писарівки Любов Леонідівна й Ольга Петрівна Городиські та Марія Григорівна Воронюк розповіли, що в людей забирали все до крихти і звозили на подвір’я місцевого спиртзаводу. Село і вся округа були заручниками цього підприємства, адже виробництво за будь-яких обставин не повинно було зупинитися, зостатися без сировини. Тому активісти ретельно «підчищали» кожен двір, не залишаючи людям жодного шансу вижити. Забирали навіть квасолю, не гребували іншим провіантом і майном.

З надією на порятунок голодний люд бродив навколо заводу. Багато з них померло, а іхній погляд навічно застиг на величезних купах зерна, що височіли за високим парканом. Перідично по селу возили велику бочку із залишками від спиртовиробництва. Завдяки тій бразі вдалося вижити багатьом жителям цього багатостраждального села.

У селі Івашків із членами експедиції своїми спогадами ділилася 88-річна Горпина Семенівна Олійник:

— Хліб забирали, щоб змусити людей записуватися у колгосп. Людям, які ще могли ходити на роботу, зварять зранку якусь баланду, а ввечері вже немає чим душу закропити. Мій батько і шестирічний братик померли з голоду. Багато односельців їздили у Західну, щоб виміняти хліба. Коли поверталися назад потягом, деяких кидали у паровозну топку, а хліб забирали.

84-річна Емілія Іллівна Побережна додала, що в селі траплялися випадки людоїдства. Одного разу нормовички помітили, що мати з дочкою, порівняно з ними, немічними, мали добрий вигляд і чомусь їли окремо. Їх почали підозрювати, а якось викрали торбинку з їхнім харчем і побачили у вареві нігтики. Потім міліція знайшла на їхньому подвір’ї аж 12(!) людських голів. Дев’ятирічна Міла і сама ледве не стала жертвою канібалів. Якось її заманили у чужу хату, але дівчинка дивом врятувалася...

У Балтському районі маршрут експедиційного мікроавтобуса спершу проліг у мальовниче село Оленівка. Очевидиця Голодомору Василина Петрівна Терентьєва повідала про ті страшні часи таке:

— Мені було дев’ять років, коли від голоду почало помирати дедалі більше і більше людей. Пам’ятаю, що небіжчиків чомусь везли хоронити на драбині. З кожним днем їжі, яку вдалося вберегти від місцевих нишпорок, меншало. Батьки лише новонародженому братикові давали квача (хліб замотували у клапоть чистого полотна), а нам доводилося їсти мох з дубів, млинці з бур’янів та «пастися» у заростях кропу. І скажу вам відверто, що голод страшніший за війну.

«Життя — це хліб, а його не було», — таку фразу часто повторювала під час нашої розмови жителька села Гольма Мотря Андріївна Левицька, 1921 року народження. Її чіпка па-м’ять до дрібниць закарбувала події тих часів:

— Прийшов у сільраду наказ вибрати з місцевих жителів чотирьох чоловіків, щоб створити бригаду і забирати у людей хліб, щоб виконати план із хлібозаготівлі. Люди почали ховати лантухи з пшеницею. Багатьом вдалося надійно схоронити своє добро, і це врятувало цілі родини від вимирання. Наша хата стояла неподалік колгоспної комори, і я ночами, зробивши дірочку у стіні, «точила» пшоно. Таким чином допомагала своїм рідним рятуватися від голоду.

Але невблаганна смерть щоденно ходила від хати до хати, а слідком за нею один чоловік збирав померлих і ще ледь живих. Трупи складав на воза, а потім хоронив у великій могилі. Взимку, коли голодний морок навис над селом, почали зникати люди. Невдовзі були арештовані дві жінки, яких застали за страшним заняттям — вони обсмалювали у печі людську голову, а у двох казанах варили м’ясо. Більше ніхто їх не бачив...

Пухлі від голоду селяни стенали у своїх хатах в очікуванні весни. Коли зазеленіло, почали варити кропиву, в багатьох «приключилася» водянка, то вони в муках повмирали. Потім поспіли колоски, але за них карали в’язницею. І лише з новим врожаєм голод відступив.

У село Волове ми потрапили досить пізно, але господар — 88-річний Степан Федорович Волоткевич — очікував нашу делегацію за щедро накритим столом. Сказав, що все його життя наповнене болем страшного голоду і відтоді святим обов’язком вважає нагодувати гостя.

— У мого батька було 12 дітей, — розпочав свою сумну розповідь сивочолий, але молодцюватий ветеран. — Велика родина харчувалася зде-більшого гнилою картоплею або лушпинням з неї. На пухлих від голоду ногах ходили у ліс, де під листям шукали жолуді. Вирощені на власному городі буряки міняли в колгоспі на зерно, а ще старший брат з Білорусії допомагав. Таким чином врятуватися вдалося всім. Хто був при владі, жили непогано, а чимало людей вимерло, бо в них все позабирали.

Згадав він і роки війни, поневіряння у німецькому полоні. Але вижив і піхотинцем дійшов до Бер-ліна. Коли ж у 1946-у повернувся додому, то знову застав голод. Щоправда, не такий страшний, як у 1933-у.

Ананьївський район — ще одна гірка сторінка спогадів про Голодомор.

Згадує жителька села Кохівка Наталя Євдокимівна Самарська, 1927 р.н.:

— Сільська «трійка» розкуркулювала всіх, із хат забирали не лише зерно та їжу, а все, що подобалося. Люди з голоду падали, мов снопи, прямо на вулиці, де їх підбирали і хоронили, мов скотину, у довгих ямах.

Навесні 1933 року жито вродило, та моя бабка казала: «Хліба добрі, але вони дивляться на елеватор». Якось вона пішла на власний наділ і вирвала кілька колосків. Дорогою додому її спіймали і запроторили до в’язниці, де бідолашна й померла. З усієї рідні я залишилася одна завдяки вишневим листочкам та маторженикам з бур’янів.

Ніна Іванівна Мухіна, 1927 р.н. (с. Кохівка):

— Бажаю, щоб мої діти, онуки і навіть їхні вороги на зазнали того лиха, яке довелося мені пережити. Я досі пам’ятаю величезні казани, в яких дітям у яслах варили якусь їжу, але хліба не давали. Працюючому батькові перепадало кусочок макухи, якого ми, давлячись, гризли, запиваючи водою. Також у раціон входили цвіт акації та лобода. Пам’ятаю, що якусь траву батьки мені з молодшим братом не дозволяли їсти, бо від неї багато людей повмирало. Не пережили голоду і двоє моїх братів. Добре жилося сільським активістам, котрі забирали разом з їжею і спиртне. Люди вмирали, а вони гуляли собі...

Жителька села Шимкове Марія Терентіївна Клендюхова (84 роки):

— Дванадцять душ зі шпичками нишпорили селом, розривали навіть подушки і забирали все до крихти. Страшно було залишатися без хліба. За час Голодомору близько ста невдоволених селян «чорний воронок» відвіз у райцентр. З них лише з десятеро повернулися додому із сибірської каторги.

Ми їли дохлих коней та мерзлу гнилу картоплю, яку вигрібали з колгоспного кагата. Батько працював прибиральником в одній з ананьївських шкіл, і кухарі давали йому трохи їжі. Так з братом і врятувалися.

У Савранському районі вшануванням пам’яті жертв Голодомору не один рік переймалася 82-літня Лідія Сергіївна Григорук. Свого часу разом із чоловіком Михайлом вони дослідили дев’ять братських могил у Полянецькому, де було поховано 733 особи, записали спогади і встановили три хрести. Вона, уродженка Плоского Ананьївського району, в очі якої не раз заглядала голодна смерть розповідала:

— Мого діда, заможного селянина, розкуркулили і забрали все майно, а також всі хати, що він побудував для своїх п’я-тьох дітей. У голодовку дідусь з бабусею померли, мій батько власноруч їх поховав. Звичайно, їсти не було що, тому батько на світанку квапився на роботу, де колгоспників хоч трішки підгодовували, а мене забирали в ясла. Чітко пам’ятаю, що живих дітей чомусь возили на підводі разом з мертвими. Одного разу мене посадили поміж мерців, а поверх них лежала молода дівчина у вінку...

83-річний житель Саврані Яків Васильович Морозюк розповів:

— Багато горя принесли людям свої ж односельці, уповноважені владою займатися зернозаготівлею. Маючи владу над простими смертними, вони, користуючись службовим становищем, безнаказано всіх грабували. Бригадиром у них був батьків шурин (материн рідний брат), але поблажки родичам не було. Якось непрохані гості прийшли до нашої хати і побачили нечищену кукурудзу, то сіли на лави, почистили її і забрали. Бувало, у когось кожуха заберуть або ще щось цінне, то продавали і пропивали.

Очевидець згадував, що голод був нестерпний, їсти хотілося кожної хвилини, але в коморі було порожньо. Щоб врятувати родину, батько ходив на річку Південний Буг, ловив черепашок і раків. Невдовзі почало колоситися жито, але споживання недозрілих колосків призводило лише до нагальної смерті...

…Декілька експедиційних днів уже в минулому, але спогади очевидців трагедії й досі болять.

На знімку: з директоркою Одеського обласного центру української культури Наталею Гончаровою спогадами ділиться Микола Васильович Москалюк.

Кодима — Балта — Ананьїв — Саврань.