Борис Нечерда

(1939—1998)

Слово про Бунтаря

В буття панів,

у бунт холопів,

в прадавні сльози та віки —

немов у воду

ехолоти,

свої занурюю думки.

Робота чорна і вогненна

пече.

Але зате щораз

мені дарується збагнення

зачаття доброго добра.

І несподівана, як спалах

вікна в нічній самотині,

Шевченкова казенна спальня

нараз одкриється мені.

Надії вижити — мізерні.

І він втікає від карет,

І під грядущі світлі зерна

планету згорблену оре.

«А цоб-цабе, мій сивий воле,

спіши, поезіє. Адже

угледів нас державний ворог —

побіг додому за ножем.

Спіши, спіши! Так буде завше.

Твори свій гнів,

як мед — бджола...»

І німбом мученика

зашморг

торкнувсь могутнього чола.

Овва! – не зашморговано слова!

І цар помацує височок:

не спиться... Спокій обмине.

І він від ласки їх височеств

навшпиньки чеше в кабінет.

Скандал! — об сходи торохкоче,

важкий, аж виляски скавчать!

По кольоровій теракоті,

повз темне олово свічад — цар!

Так що ж сірому укололо?

Від сну до ранку відцуравсь

І, вп’явши пальці у корону,

читає — чорний! —

«Кобзаря».

За всіх часів,

за всіх імперій,

відколи крутиться земля,—

як власний вирок на папері,

тиран читає «Кобзаря».

Віталій Березінський

(1937—2009)

Арешт Шевченка

А небо весни — як живе!

Дніпрові милуються води.

До берега він допливе

поромом своєї свободи.

Спіткнеться об схили Дніпра

життя, молоде і нестримне.

Якась косоока мара

у формі жандарма зустріне.

Душа не уникне ярма.

Як зашморг, давитиме окрик.

Всміхнеться поет: — Недарма

терпіть я не міг косооких.

Нащо передбачувань хист

послав йому бог, як мороку?

Ще буде і Франко-фашист

коситись на Гарсіа Лорку.

Спадковості злої секрет

тиранам носить, як отруту.

І косо бандит Піночет

погляне на Пабло Неруду.

О генії духу, невже

одвічна судилась вам драма?

І тільки за те, що на все

завжди ви дивилися прямо?

Григорій Зленко

(1934—2015)

* * *

Шалений гнів, любові щедрий дар,

Дніпровий гомін і калини кетяг,

І кобзи спів, і серце в вільнім леті —

Усе зійшлось у книзі цій «Кобзар»,

Тут гайдамаки кличуть на пожар

Й цареві згин півні вістують треті.

Козак пильнує в степовім секреті,

І стан тополі здійняли до хмар.

Судились книзі не роки — віки.

З його легкої й мудрої руки

Вона над світом незупинно лине.

Як знак добра і слави воднораз,

Та книга, що подарував Тарас, —

Велика книга сина України.

Надія Мовчан-Карпусь

Нар. 1944 р.

Світові — Кобзаря

Скресла Берегиня. Льоду діаманти

Радісно світились у руці святій.

У щасливих муках народила мати

Сина й охрестила у Дніпрі-воді.

«Що чека на тебе?

Хоч благеньку кладку

Через річку долі кине хто тобі,

Мій маленький синку,

любе ластів’ятко?» —

Крапало дощами в березневий сніг.

Матір-Україно! Піднялись вітрила.

Мов зоря знамення зігріва серця.

Світові княгиня дарувала сина —

Генія, Пророка, Світу — Кобзаря!..

Скресла Берегиня. Плюскається пісня —

Волею волає з-під важких крижин:

«Встаньте, українці, поки не запізно!

Встаньте, як Шевченко —

Батько наш і Син.

Євген Бандуренко

(1919—1972)

Люди говорили

Як умру, то поховайте

Мене на могилі...

Т. Г. Шевченко

Поховали... Тільки ж чув я —

Люди говорили —

Ніби з мертвих він воскреснув,

Ніби встав з могили.

Ковалем зробився ніби,

Став мечі кувати

3 кайданів, що встигли люди

Вже давно порвати.

Ой, кував він, ой, кував він.

Примовляв словами,

Як козацьке славне військо

Билось з ворогами.

А коли вкраїнську землю

Німці полонили,

Гнівно вдарив по кувадлу

З усієї сили.

І людей почав скликати

Темними ночами.

І на бій благословляти,

Наділять мечами.

Закликав він з ворогами

Битись до загину,

З-під фашистів визволяти

Рідну Україну.

Україно, Україно,

Дорогі могили!..

Наші люди волелюбні

Правду говорили.

Валентин Мороз

(1938—2017)

Старі дерева

Коли ішов Шевченко, ще здаля

Його усі дерева пізнавали.

І він торкав руками їм гілля,

І тихе щось уста його шептали.

Про що були оті його слова,

Ніхто вже не дізнається ніколи.

І тільки пам’ять у дерев жива,

Хоча й вона стирається поволі.

І в багатьох місцях —

стоять пеньки,

І видно в зрізі, наче на долоні,

Якраз оті, Шевченкові роки,

Що широко одклались в їхнім лоні.

Старі дерева — доля їх така —

Уже і розучились говорити...

Та сниться їм Шевченкова рука

І голос, що один-єдиний в світі...

Станіслав Стриженюк

Нар. І931 р.

Каспійський етюд

Бунтує розгніваний Каспій,

І сняться Тарасу крізь стогін

Дніпровські пороги і наспів

Сліпих кобзарів край дороги.

Від сонця хмарина займеться

Понад голубим небокраєм,

І знову Тарасу здається.

Що Умань шляхетська палає.

І знову збентежені думи

Стривожать поетові душу,

Вогнем вітровим Каракуми

Зволожені очі осушать...

Підступним законом держави

За серце, що бунтом палає,

Орел його царський двоглавий,

Немов Прометея, карає.

А море бунтує й сміється,

Пророчить в часи вечорові:

Орел з нерозкутого серця

Не вип’є бунтарської крові.

Петро Осадчук

Тарасова мати

Мати поета Катерина Якимівна Шевченко похована в саду, поряд а хатою, в якій виростав малий Тарас.

Зоря Кобзарева нам буде сіяти,

Допоки квітує земля.

Поетова мати, Тарасова мати

До нас промовляє здаля.

— Мене поховайте в саду,

біля хати,

Не хочу далеких світів,

Весною,— казала засмучена мати,—

Почую дітей і хрущів.

Нам дивиться в очі Тарасова мати,

Немовби говорить вона,—

Не можна нікому про те забувати:

Земля, як і мати, одна.

Шанує Тараса велика родина,

Вітання лунають здаля.

За сина радіє нова Україна,

Тарасова мати-земля.

Вона пам’ятає, кого народила,

Безсмертна в краю кобзарів,—

Земля — його пам’ять,

земля — його сила

і мати навіки-віків.

Надія Щербань

(1937—1977)

У меморіальному будиночку Т.Г. Шевченка

Спустився на землю задумливий вечір,

В терновій хустині зелена гора.

Заходжу в будинок... Шевченкові речі.

Сорочка, яку дарувала сестра.

І фарби, стьмянілі від сонця й від часу.

І пензель. Картини на стінах висять.

Два крісла стареньких.

В них часто Тарасу

Доводилось «Думи» подовгу співать.

Надворі журливо шумить яворина.

Частішає серця гаряче биття...

Чи марю, чи бачу: біжить Катерина,

Лишивши під тином маленьке дитя...

І журно німію в неясній тривозі.

Здається, що я дочекаюсь цей раз:

Відкривши кімнату, на світлім порозі

Всміхнеться до мене великий Тарас.

Стою я і мрію. І серцем сумую.

В будиночку тихо, як, може, ніде.

І в душу слова Кобзареві карбую,

Що поруч із нами безсмертний іде.

Дмитро Шупта

(Нар. 1938)

Хода

Допоки мелють планетарні жорна,

Здригається тьма Всесвіту німа,

Поезія Шевченка неповторна —

Без неї нас у Всесвіті нема.

Планету будять віщі звуки горна.

Скрипуча вісь орбіту їй трима.

Хода Шевченка світом непоборна —

І з нею ми у світі недарма.

Вона — у бронзі, в мармурі, в граніті

Зневажила брязк золотих монет.

Схиляються вожді і посполиті —

Хода його не визнає тенет.

Хай котить хвилі час несамовиті,

Супроти хвиль завжди іде поет.

Анатолій Глущак

(Нар. 1940 р.)

Така пора. Хисткий рубіж

Затято захищає мова:

І святотатство, і грабіж

в Соборі слова.

Тож прокляне нас білий світ,

Накличе долю окаянну, —

Якщо Шевченків «Заповіт»

В непам’ять кане…