Якось — це було ще минулого року — почув від знайомих, що мовна ситуація в столиці Буковинського краю дещо погіршилася. Мовляв, це пов’язано з переїздом до Чернівців великої кількості біженців із Харкова, Запоріжжя, Херсонщини та інших регіонів. «Яким же є мовне співвідношення в місті?» — запитав я. Мені відповіли, що десь 50% на 50%.

Що ж, пам’ятаю й набагато гірші часи, коли українською у Чернівцях розмовляли заледве 25% населення. Як дізнався? А дуже просто: сидів на лавочці у різних куточках міста і рахував упродовж певного часу. Виходило більш-менш точно. Але це було ще на початку 1980-х, тож дивуватися не варто. Все одно української було набагато більше, ніж у Києві, а відтак навіть такі показники тішили. Побувавши ж у Чернівцях з десять років тому, оцінив співвідношення мов як 60% на 40%, але вже на користь української. Тобто тенденції були обнадійливими.

То що сталося тепер? Невже цей мовний відступ спровокувала війна? Найкращий спосіб прояснити ситуацію — це поїхати на землю Буковини, яка, до речі, подарувала Одесі нашого шанованого колегу, письменника і журналіста, небайдужого до українських справ Романа Кракалію.

Чернівці. Сонячний ранок. Пішки йду від залізничного вокзалу (на знімку) до центру міста. Звертаю увагу на вивіски. Домінує українська, але трапляються й меморіальні дошки двома мовами: українською та івритом або українською та румунською. В центрі помічаю великий будинок з великим румунським написом угорі: «PALATUL NATIONAL», що перекладається як Народний дім. Водночас вивіска на магазині «Продукти з Румунії» — лише українською. Якщо й поменшало якоїсь мови, то це російської. Щоправда, фіксую двомовний напис від руки: «Обережно! Стена падает». У Львові такого точно не було б, але якщо пригадати толерантність буковинців, то...

Коли у січні 2013 року Михайло Кузменюк (мешканець Севастополя з буковинським корінням) проводив для мене екскурсію Чернівцями, то постійно знаходив двомовні меморіальні дошки і наголошував на толерантності місцевого люду. Тоді мені потрапив на очі й тримовний напис: «КВІТИ / ЦВЕТЫ / FLORI». Тепер я його не помітив. Може, просто не там пройшов? Місто ж не маленьке, а на якій вулиці я його тоді бачив, уже й не пригадаю.

Трохи шкодую, що румунські села зосереджені переважно біля кордону, бо туди не поїдеш просто так електричкою чи дизелем. З дешевим транспортом тут складніше, ніж на Львівщині. А то поїхав би, послухав румунську мову, завів би нові зна-йомства. Знаю, що з гостинністю на Буковині справи непогані — не важливо, чи то йдеться про українців, чи молдован, чи румунів. Це не системно розхитуваний москвою промисловий Донбас, куди й до 2014-го їздити було страшнувато. Тут аби лиш хотів!

Коли зо п’ять років тому я почав глибше вивчати Буджак, то постійно думав: слід для порівняння і на Буковині побувати. Припускав, що побачу деякі паралелі з півднем Одещини, а може, й навпаки — принципові відмінності, які варто дослідити. Ну, перша принципова відмінність зразу впадає у вічі: в Чернівцях українська мова переважає. Чого не можна сказати ні про Ізмаїл, ні про Болград, ні про Арциз. Там явно домінує російська. Ситуація з румунською і молдовською на Буковині завжди була благополучною, тоді як у Буджаку болгарську, гагаузьку чи албанську почали вивчати лише в роки незалежної України. До того мова передавалася нащадкам лише через усне спілкування в родині. З молдовською було легше, бо мережа румунських шкіл у Бессарабії існувала ще до 1940 року. Просто їх почали називати молдовськими, перевівши все навчання на кирилицю. Тепер же Чернівецька область переживає зворотну тенденцію. Дедалі більше й більше молдован обирають для себе румунську ідентичність. У 2001 році кількість громадян, які ви-знали себе румунами, зросла на 14,2%. Натомість, кількість молдован скоротилася на 20,5%. Щодо українців в 1989-у в області їх було 70,8%, а в 2001-у — вже 75%.

Щоправда, не відомо, яким став національний склад Буковини після початку широкомасштабного вторгнення, але можу запевнити читачів, що мовного співвідношення 50% на 50% я не зафіксував у жодному з мікрорайонів міста. Мені здалося, що української на вулицях аж ніяк не менше 70%, а якщо говорити про молоде покоління — то й усі 80%. Чому ж мої знайомі настільки перебільшували? Можливо, й було багато російської на початку масового переміщення родин з дітьми. Але тепер частина тих людей виїхала за кордон, частина перебралася до Києва, бо там набагато краще з роботою, а дехто, залишившись тут, підучив українську, тож нічого загрозливого нема. Нині в області 87% дітей навчаються українською мовою, а 12,5% — румунською.

Напередодні кілька разів перечитував вірш Ліни Костенко, присвячений румунським художникам:

Ввійшли у мистецтво з громом —

aж досі в душах відлунює.

Спалились, як на жертовнику, —

не ждали собі нагород.

Створили для тебе мистецтво,

вишневогуба Румуніє!

Умерли теж відповідно —

у тюрмах і від сухот...

Як бачимо, дуже тепло про художників, але дещо критично про саму країну:

Давно це було, Румуніє,

коли ти була під боярами,

і геній твоєї нації ходив іще

в личаках...

Ну, це як про нашого Шевченка! От цікаво: чи в румунських школах області цей вірш вивчають? Хоч що-небудь про нього чули? Коли я пробував популяризувати цей твір серед буджацьких молдован, то чув таке: «Ой, що ви, нам такого не можна, ми ж чітко дали зрозуміти, що ми молдовани, а не румуни. Не будемо допомагати румунським радикалам. Вірш Ліни Костенко хороший, теплий, але не для нас...». Так що хочемо того чи ні, а таки доведеться вникати в деякі аспекти бессарабської та буковинської ідентичності. Якщо пригадати, якими непростими є стосунки з Угорщиною (а опосередковано — з угорцями Закарпаття), то треба хоч на Буковині максимально гармонізувати українсько-румунські стосунки.

Чи ж є підстави для тривоги? Та трохи є. Кандидат історичних наук, автор наукових праць з українсько-молдовсько-румунських відносин Сергій Гакман (на знімку), з яким я познайомився майже десять років тому на Донбасі, переглянувши кілька номерів «Чорноморки», сказав, що готовий бути символічним містком між Україною та Румунією й охоче відповість на деякі запитання. І коли я поцікавився, чи є, на його думку, підстави ображатися на «насильницьку українізацію» Закарпаття та Буковини, відповів так: «Донедавна угорці та румуни мали практично все. Від першого класу школи до останнього рідна мова домінувала, а українська викладалася лише як окремий предмет. Тепер же в останньому класі є лише години румунської мови, а все інше — хімія, фізика, математика — українською. Сам я взагалі ніколи в школі не вивчав української. Опанував її самотужки. І, як бачите, вільно нею розмовляю, пишу статті, наукові праці. А чому? Та тому, що спочатку добре вивчив рідну, румунську. А людина, яка з ранніх літ вивчає дві мови одночасно, може не знати добре жодної з них...».

Не знаю, наскільки переконливим є цей аргумент, але я про нього пам’ятатиму.

А от коли я говорив на цю ж тему з представниками української інтелігенції Чернівців, то вони казали так: «Можливо, й справді для спілкування на вулиці достатньо вивчення української мови як окремого предмета. Але ж мовний закон писався не лише для Закарпаття чи Буковини, а для всієї України! Російськомовне населення вивчає українську, як окремий предмет щонайменше з 1991 року. І що? Ви багато чули української мови в Севастополі, Маріуполі, Харкові, Запоріжжі, Одесі? Українська мова повинна вивчатися належним чином скрізь, тоді й будуть позитивні зрушення. А якщо зробити поступки угорцям і промосковському Орбану, то в містах півдня і сходу хіба не попросять зробити те ж саме? Хіба росія не скористається нагодою роз-дмухати мовне протистояння скрізь? Тож поки що треба діяти чітко за законом, а вже далі можна буде передбачити деяке послаблення. Тим паче, що й Румунія тепер вкладає чималі кошти у збереження і розвиток української культури. Але це тепер. А раніше як було? Українці настільки успішно асимілювалися, що нині навіть великі кошти навряд чи повернуть українську мову в широкий вжиток. А румунська у нас звучала і звучатиме...». Ну, що ж. Добре вже те, що румуни всіляко сприяють наближенню України до ЄС і НАТО.

На завершення скажу, що чернівецькій інтелігенції старшого покоління добре відоме ім’я Романа Кракалії. Воно й не дивно, бо один з найпатріотичніших і найбільш проукраїнських одеситів народився і прожив там немало літ. І кожен його творчий рік був чимось пам’ятним.

А знаєте, це дуже цікавий феномен, коли уродженець одного українського регіону реалізується й повністю розкриває свої таланти в іншому. Ми повинні пам’ятати про таких людей, як просвітянин Іван Захарченко, який нещодавно відзначив cвоє 75-ліття. Нині він проживає в Білгород-Дністровському районі, а коріння має луганське. У травні відзначатиме 75-річний ювілей письменниця і просвітянка Валентина Сидорук із Чорноморська. Родом вона з Миколаївщини. А ось у 2025-у виповниться 85 років нашому Романові Кракалії, який, як уже мовилося, родом із Буковини. У кожного з просвітян-патріотів за спиною довгий життєвий шлях, усі вони працювали і працюють на відродження України. А якою вона буде через рік-два? Буковинська земля не зазнала і, сподіваюся, не зазнає таких руйнувань, як Харківщина чи Херсонщина. Але й вимоги до Буковини будуть більшими. З огляду на великі міграції населення (росія ж бо не збирається припиняти війну) роль західних областей у культурному сенсі помітно зростатиме. Тож треба побільше подорожувати, пізнавати інші регіони й якомога інтенсивніше знайомити між собою та залучати до роботи молодь.

м. Львів.