Війни уже почалися, коли президенти Вудро Вільсон і Франклін Рузвельт обіцяли берегти світ від катастроф. І намагалися вберегти, доки могли. Але атака німецького підводного човна на цивільний лайнер «Лузітанія» у 1915 році та напад японців на Перл-Харбор у 1941-у змінили громадську думку. Неможливе стало можливим.

У двох війнах ХХ століття на планеті загинуло понад сто мільйонів людей. Європейці досі дорікають США, що їхнє наполегливе небажання брати участь у битвах двічі спровокувало катастрофу. А «парасолька» Америки над вільним світом під час «холодної війни» лише відстрочила перебіг подій.

Стрілка бігає по колу

І в ХХІ столітті історія повторюється. Починаючи з ізоляціонізму правлячої еліти Сполучених Штатів і з небажання витрачати накопичені багатства на захист далеких країн. А також у прагненні відтягнути процес вступу у Третю світову війну. Наскільки можна.

Для відтягування у Вашингтоні вигадали універсальну формулу — запобігання ескалації бойових дій. Що це означає? По-перше, не давати локальним війнам поширюватися за певні межі (наприклад, перейти російським агресорам за кордони держав НАТО). По-друге, заборонити передавати тим, хто воює (у даному випадку — Україні), далекобійну високотехнологічну зброю.

Універсальні формули не діють

Щодо непоширення бойового протистояння через кордони досягти угод час від часу вдається. Щодо заборони на передачу озброєнь — також. Але і в тому, й в іншому випадках домовленості є тимчасовими, і нема гарантій, що їх у будь-який момент не порушать. Локальні війни множаться на очах, засобів контролю та сил у провідних держав не вистачає. Під час гострих конфліктів про універсальні формули доводиться забувати. І діяти відповідно до ситуації. На зразок того, як діяли союзники Ізраїлю під час масованої ракетної атаки з боку Ірану. Закриваючи своєю зброєю небо над країною.

Чому таким чином не можна на якийсь час забути про «ескалацію» і закрити небо над Україною, мені, чесно кажучи, не зрозуміло. Загалом кількість ракет, випущених Іраном по Ізраїлю, десь удвічі менша, від тієї, яку російські агресори випустили по українських селах і містах. А ризик прямого зіткнення з агресором над територією України менший від ризику зіткнень західних союзників з Іраном над територією Близького Сходу.

Але всі ці аргументи не діють, якщо «ескалацією» прикривають небажання Білого Дому втручатися в «українську війну», як називають її у Вашингтоні. Джон Кірбі, офіційний представник Пентагону, коли його прямо запитали, відповів, що це «різні» конфлікти. Мовляв, США від самого початку заявляли, що брати участь у цій війні не збираються. І лише допомагають Україні фінансово.

Замість однієї — чотири блокади

Усі, хто цікавиться, знають: процес надання допомоги нашій країні заблокований Конгресом США. І республіканська більшість у Платі представників робить усе, щоб продовжити блокаду. А в цьому винен не тільки один із претендентів на пост президента Дональд Трамп, але і його суперник Джо Байден. За участю демократів закон про надання допомоги трьом країнам шліфують, винаходять нові компроміси та доповнюють новими умовами.

Результат останнього шліфування полягає в тому, що Кон-гресу запропонують не один, а чотири законопроекти на означену тему. При цьому черговість внесення до зали для голосування не визначена. Як і можливість внесення поправок. Конгресмени можуть одразу схвалити допомогу Ізраїлю та Тайваню, а безоплатну допомогу Україні замінити наданням кредиту з умовами та жорстким контролем з боку того ж таки Конгресу. Чи підпише закони Байден — одному Богові відомо. Але питання, як то кажуть, обговорюється.

Тим часом у Європі країни ЄС та НАТО збирають гроші для придбання необхідних нашій країні снарядів і засобів ППО. Кошти збирають під безперервні нагадування (у тому числі головкома ЗСУ), що ситуація на фронтах загрозлива, на один постріл наших гармашів припадає десять відповідей російських артилеристів, а через нестачу боєприпасів не може якісно працювати й українська протиповітряна оборона.

Маятник суспільних настроїв в Україні, посилений резонансом преси, хитнувся від упевненості у близькій перемозі в протилежний бік. Навряд чи хтось розуміє, як можна швидко його зупинити і як підняти бойовий дух.

Згуртованості досягти не вдалося

Одним із способів упоратися з проблемою було б законодавче схвалення ініціатив військового командування. Зокрема, принципово новий закон про мобілізацію. Для його підтримки у Верховну Раду прийшло все керівництво країни. І на дещо таки спромоглися. Але саме на дещо. Оскільки справжньої мобілізації, справжнього згуртування зусиль народу під час війни досягти не вдалося. Підозри, що хтось на війні наживається, а хтось, чекаючи на ворога, у землю закопався, — не відійшли в минуле.

Подібна тема важка і в рамках невеликого огляду розповісти про це і про те, чому українська молодь (на відміну від єврейської в Ізраїлі) не займає черг, щоб стати на військовий облік, не вдасться. Як то кажуть, проїхали.

Спробуємо зосередитися на можливості повернення до нормальної політики, нічого в ній не змінюючи. Думаєте, такої можливості нема? Є! Місце виборів (під час воєнного стану вони відкладені до закінчення війни) зайняли кадрові перестановки та зміни у вищих ешелонах влади. Починаючи із секретаря Ради безпеки й оборони України та з чиновників у керівництві Офісу президента і закінчуючи головами обласних військово-цивільних адміністрацій, а також командирами у діючих військах — скрізь, де є можливість і вистачає повноважень змінювати кадри.

Зміна варти — корисніша за вибори. Нею командує одна людина. Він вибере, повірте, не помилиться. Якщо помилиться — вибере іншого. А першого призначить послом в Антарктиду. Не треба бюлетенів, урн, реклами та нісенітниці, яку називають демократією. Переможемо — вибирайте на здоров’я. А поки не перемогли — міцних снів і гарного настрою. Політики нема.

Слава Україні!