У березні вшановувалося 85-річчя проголошення незалежної Карпатської України і героїчної боротьби вояків «Карпатської Січі» з угорськими загарбниками. Серед січовиків було й кілька особистостей, життєвий шлях яких пов’язаний з Одещиною. Один із них — полковник, інженер Микола Литвицький (Літвицький). На жаль, інформації про нього обмаль. Навіть на сайті його рідного села Жерденівка Гайсинського району Вінницької області про героя-земляка нема й згадки.

Народився він 13 травня (за новим календарем) 1888 року в родині спадкового почесного громадянина Олекси Литвицького і Вікторії (в дівоцтві — Лісецької). Родина займалася сільським господарством і за статками належала до середняків. Статус спадкового почесного громадянина надавав переваги у звільненні від тілесних покарань та військової служби. На той час село Жерденівка, що розташовувалося на обох берегах річечки Дубина, вважалося великим — мало понад дві тисячі мешканців. Там була початкова школа, після закінчення якої Микола продовжив навчання у Вінниці, а згодом — у Подільській духовній семінарії (м. Кам’янець-Подільський). Після закінчення семінарії у 1908-у деякий час служив дяком у селі Бондурівці Ольгопільського повіту.

Восени 1912-го призначений вчителем земської школи в селі Таужне Балтського повіту (нині воно у Гайворонському районі Кіровоградської області). Але наступного року був звільнений через те, що викладав українською мовою. До речі, у цьому ж селі у 1959 році українську мову і літературу викладав Василь Стус.

У 1913-у Миколу Литвицького прийняли на посаду інструктора з кооперації в Балтському повітовому земстві. У серпні того ж року він представляв Балтщину на Всеросійській виставці кооператорів, яка проходила в Києві. Тут, у Києві, почав співпрацювати з українськими виданнями «Комашня», «Рілля» та «Маяк» і вступив вільним слухачем на економічний факультет Київської полі-техніки. З початком Першої світової війни всі українські видання закрили, тож довелося влаштуватися рахівником до київського «Союзбанку».

Після Лютневої революції навесні 1917-го переїхав до Вінниці і разом з депутатом Центральної Ради Віктором Приходьком почав активну діяльність на чолі тамтешнього осередку Української партії соці-алістів-революціонерів. У 1917—1918 роках спочатку був товаришем (заступником) вінницького міського голови, а потім виконував його обов’язки. У вересні 1917-го став членом вінницької «Просвіти». Того ж року від Подільського округу був обраний до Всеросійських установчих зборів, але після їх розпуску більшовиками повернувся в Україну. В 1918-у вступив до Спілки українських інженерів.

Після гетьманського перевороту виступив проти режиму Скоропадського, підтримував Директорію. У 1920-у Миколу Олексійовича призначили товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ УНР. Того ж року він брав участь у поході польсько-українського війська на Київ. Його навіть призначали комісаром міста, але не надовго — вже 12 червня Київ знову захопили більшовики.

Після евакуації Микола Литвицький продовжив працювати в Інформаційно-політичному департаменті Міністерства внутрішніх справ УНР (до початку 1921-го). Вийшовши зі складу уряду, створив «Спілку Українського Друкарства», брав участь у кооперативному русі на Волині. У 1923 році був змушений залишити Польщу і переїхати до Чехословаччини. У 1928-у закінчив економіко-кооперативний факультет Української господарської академії в Подєбрадах. Опісля переїхав на Закарпаття і створив в Ужгороді «Раду Українських Селянських Кооперативів Підкарпаття» для зменшення русофільського впливу «Дружественного Союзу».

Згадуючи рідне село Жерденівку, яке славилося гончарством, заснував виробничий кооператив у селі Сільці Іршавської округи для видобування глини та виготовлення керамічних виробів. У 1930-х співпрацював з часописом «Свобода», який редагував відомий публіцист Олександр Наріжний, виконував посередницькі доручення в галузі торгівлі на Закарпатті.

У 1939 році з проголошенням автономії, а згодом і самостійності Карпатської України Микола Олексійович прибув до Хуста і надавав допомогу в організації військової та державної справи. Під час угорської агресії брав активну участь у спротиві окупантам. Потрапив у полон до угорських вояків, де зазнав жорстоких тортур. 23 березня 1939-го Миколу Литвицького разом з учителем-наставником пластунів Дмитром Остапчуком розстріляли в селі Великому Бичкові поруч з православною церквою Покрови Святої Богородиці, неподалік від Тиси. Місце поховання не відоме, скоріш за все, їхні тіла кинули в річку, щоб приховати злочин.

Та, попри те, що не знаємо точного останнього сліду на землі цього героїчного карпатського січовика — уродженця Поділля, маємо берегти пам’ять про його чин в ім’я української державності і неподільності її теренів.