Час від часу у мережі з’являються карти із зображенням вибухів ракет, випущених по нашій країні та по Ізраїлю. Зовні особливої різниці нема, хоча руйнівну силу московської зброї (ракет, бомб та «шахедів»-камікадзе) не порівняти з напівкустарними виробами терористів ХАМАСу. Але річ, зрозуміло, не в техніці. І навіть не в масштабах руйнувань. А в тому, як на те, що відбувається, реагує світ. А реагує він по-різному.

Категорична ініціатива

На початку нинішнього тижня Рада Безпеки ООН вкотре проголосувала за припинення ізраїльської операції проти терористів ХАМАСу. «За» проголосували всі, крім росії, яка утрималася. Представники кремля пояснили, що утрималися вони не з принципових міркувань, а для того, щоб не сваритися з арабами, які попередньо схвалили американську ініціативу.

Цю ініціативу (план трьох-етапного припинення бойових дій у Газі з одночасним звіль-ненням заручників, захоплених терористами) розробляли на найвищому рівні за участю чи не десятка держав на чолі зі Сполученими Штатами Америки впродовж пів року. Посланці Білого Дому, Держдепартаменту, Конгресу США і президент Байден особисто вмовляли прем’єра Нетаньяху та членів його уряду, обіцяючи підтримку і погрожуючи припинити постачання зброї єврейській державі. На відрядження, польоти та поїздки Близьким Сходом у Вашингтоні, судячи з усього, витратили більше грошей, ніж виділив Ізраїлю Пентагон у рамках ухваленого нещодавно закону. При цьому не факт, що згоди щодо «мирного плану» досягнуто і її буквально цими днями не порушать.

Все це відбувалося, коли у Джозефа Байдена бракувало часу, щоб врегулювати суперечки із Сенатом і Палатою представників щодо надання Україні необхідної допомоги, коли війська агресорки (користуючись американськими чварами та невизначеністю щодо постачанні зброї) наступали у Харківській та Запорізькій областях. А ракетні та бомбові удари по наших незахищених містах набули регулярного характеру.

Звісно, війна в Україні, починаючи з президентства Обами, не була пріоритетом зовнішньої політики США. Пріоритетом було запобігання «ескалації» на українському напрямку та збереження сил на випадок прямого зіткнення із КНР. Але навіть у цих рамках обмеження на використання американської зброї для українських ударів по власне російській території виглядало дико. А заборону використання зброї зі США для бригади Національної гвардії «Азов» розумом взагалі не збагнути.

Зараз ці заборони начебто американцями зняті. Але є інші, пов’язані з тим, які райони на території ворога бомбардувати можна, а які — ні. Які цілі, на думку наших друзів, допомагають нам оборонятися, а які (на зразок радарів далекого виявлення ракетних пусків) лише дестабілізують ситуацію.

За «цінними вказівками» США стоїть не лише горезвісне запобігання ескалації, а й бажання постійно тримати руку на пульсі. І в потрібну мить війну зупинити. В Україні, яка стовідсотково залежить від закордонних постачань зброї, американська модель «стримування», як ми бачимо, працює. Але в Ізраїлі — ні. Там взагалі не приймають тиску ззовні. Досвід безперервних (із 1948 року) воєн за виживання вчить, що не можна покладатися ні на кого, крім як на себе.

Дрони під єдиним командуванням

Хочемо ми чи ні, але у затяжній війні нашій країні доведеться враховувати ізраїльський досвід. Де нам корисно — погоджуватися із «цінними вказівками», де треба — йти їм наперекір. Продовжувати, всупереч американським порадам, атаки на російські нафтопереробні заводи та АЗС. Знищувати російські засоби радіоелектронної боротьби скрізь, де це можливо, атакувати безпілотниками ворожі цілі на суші та на морі. Тривала робота щодо виділення у структурі Збройних сил України особливого роду військ — Сил безпілотних систем, призначення на цю посаду заступника Головнокомандувача ЗСУ полковника Вадима Сухаревського виявилися якраз своєчасними.

Армія бойових дронів, розпорошена серед маси підрозділів, отримала тепер загальне командування та фінансування. Наші волонтери можуть, певна річ, купувати, збирати та спрямовувати на фронт придбані ними машини. Але визначення головних ударів — у руках заступника Головкома та спеціалістів Генерального штабу. Ряд закордонних радників, до речі, категорично не рекомендували нашим військовим виділяти безпілотні пристрої в окремий рід військ, аргументуючи це тим, що на місцях, у бригадах і батальйонах, видніше, коли та де застосовувати нову для України зброю. Однак питання вирішене — рішення треба виконувати.

Порадами закордонних «миротворців» корисно було б знехтувати і нашим політикам, які з неослабною завзятістю продовжують збирати у Швейцарії Глобальний саміт миру. Наша газета вже кілька разів писала про цей безглуздий задум, але сюжет, вочевидь, не вичерпався. Доведеться продовжити. Цього разу — про те, що передбачається на саміті обговорити. Якщо довіряти відомостям із документа, отриманого швейцарським телеканалом NНК, високі гості погодилися обговорити лише три питання із прог-рами миру, колись озвученої президентом Зеленським. У комюніке, якщо його підпишуть, увійдуть питання безпеки атомних електростанцій в Україні, продовольча криза, а також можливість повернення на Батьківщину всіх в’язнів. У тому числі дітей, депортованих з України до росії.

Прямо скажемо, не густо. Документ є чернеткою підсумкового комюніке, але показово: найважливіше для України винесене за межі чернетки. Нема згадки про підтримку територіальної цілісності нашої країни, нема вимог щодо виведення російських військ з України. Натомість є згадка про те, що без участі московських дипломатів жодні дискусії щодо значних проблем неможливі. Чи варто було скликати представників сотні країн до Люцерна, щоб на весь світ заявити: без участі вбивць зупинити війну не вдасться, а без допомоги бандитів не вдасться повернути награбоване?

Зеленському, мабуть, соромно, що Саміт миру провалений. Але ситуація така, що діватися нікуди. Треба знаходити шлях для відступу, а такого шляху нема. Точніше, є. От тільки проходить він не через Швейцарію, а через окопи на лінії фронту.

Слава Україні!