В Одесі презентували рукотворну книгу свідчень херсонців з окупації «Lament of Kherson region», створену за середньовічними технологіями в Естонії.

Окупація Херсона із 3 березня по 11 листопада 2022 року стала для його мешканців величезним випробуванням духу та волі, перевіркою на справжній патріотизм, завдяки якому і здобувається перемога.

У книжці — свідчення херсонців, які розповідають про те, що довелося пережити.

Два шматочки хліба на день

— Сьогодні лише два шматочки хліба на день, — говорила Наталя дочці Олі, роздобувши трохи хліба. Для цього їй довелося стояти три години у черзі до магазину. — Завтра невідомо, що буде.

І так тривало для херсонців день у день — у пошуку продуктів, випадкових заробітків.

Окупація Херсона почалася в березні 2022-го із розстрілу молоді, яка вийшла проти ро-сійських танків. То був перший шок від «визволителів».

— Коли російські війська за-йшли до міста, ми три дні сиділи вдома, боялися виходити, — розповідає Наталя. — Потім головними вулицями намагалися не пересуватися, ходили закутками. Двері нікому не відчиняли, сиділи без світла, інтернету. У місті були облави, шукали активістів, сім’ї військовослужбовців. Якось я бачила, як вели хлопця з мішком на голові. Людей тримали у підвалі.

Тамара з перших днів окупації знала, що треба діяти. Коли у Херсоні перекрили весь зв’язок з Україною, створивши інформаційний вакуум, вона добувала відомості з Інтернету та розповідала людям про реальні події. Через три місяці її схопили і теж повели до підвалу. Їй вдалося вибратися й виїхати з рідного міста…

Журналісти у підпіллі

Щодня, щогодини свій подвиг робили херсонські журналісти, висвітлюючи те, що відбувається у місті.

Яна Самко працювала на одному з телеканалів Херсона. І в перші дні війни, коли скрізь був ажіотаж, плутанина, вона з командою продовжувала шукати крихти достовірної інформації, щоб доносити її до земляків.

— Ми намагалися давати людям інформацію, щоб вони не панікували. Скрізь було багато дезінформації, величезні черги до крамниць, аптек, банкоматів. У перші дні окупації проспектом Незалежності у два ряди їздили російські танки, а по одному з мікрорайонів міста вдарили «гради». Люди спустилися в підвали, бомбосховища, готували по черзі їжу, чергували.

Ми робили репортажі, спілкуючись з людьми. Вони боялися відкривати свої обличчя. Ніхто не знав. що буде далі. Так ми працювали до середини березня, а потім перейшли на інші формати. Бо журналістів почали переслідувати. Спочатку думали, що це нас не торкнеться, що є резолюція ООН щодо захисту журналістів. І її дотримуватимуться. Але коли з’явилися тривожні новини, що деякі колеги не виходять на зв’язок, ми стали обережнішими. Нам довелося змінювати прізвища у матеріалах, які виходили у ЗМІ. А при зустрічі на вулиці лише перекидалися привітаннями, щоби не видати одне одного. Ми жили та працювали, як у підпіллі. І люди дякували за нашу роботу. Тому що ми давали їм інформацію.

Коли зник український зв’язок, точки Інтернету, які ще жевріли, доводилося шукати по всьому місту. І все ж висвітлювали те, що відбувалося у Херсоні, та передавали інформацію через перевірені канали одеським, київським та європейським ЗМІ. Тоді єдиним місцем, де завжди було людно і де можна було дізнатися чимало про що, були ринки — там завжди торгували. Великі супермаркети вже були зачинені, залишалися працювати лише невеличкі крамниці.

А ще херсонці організували канали зв’язку, де повідомлялося про гуманітарку, допомогу одне одному. Це був період перевірки та справжньої людяності тих, хто опинився в окупації. Я бачила, як, вистоявши довгу чергу, чоловік віддав папір і миючий засіб старенькій, яка цю чергу ніколи не вистояла б. Щоб усім вистачило, волонтери ділили буханець хліба на половинки та роздавали. У кожного з нас у морозилці був у запасі хліб, бо не знали, коли вдасться роздобути наступного разу, — згадує Яна Самко.

Дерево із жовто-блакитними стрічками

Особливі проблеми виникли з освітою. До шкіл почали збирати дітей, щоб їх навчати за російською програмою.

Як згадує Катерина С., коли розпочався навчальний рік, до неї прийшли люди у військовій формі та поцікавилися, чому її дитина не йде до школи. Погрожували позбавити материнських прав. Мати зібрала валізи. За вісім тисяч гривень домовилися, щоби їх вивезли з Херсона. Дорогою колону машин обстріляли.

Донька Наталії Ольга на початку великої війни закінчила дев’ять класів. І її не чіпали, не змушували йти до школи, де вже запроваджували російськими програмами. Дівчина дистанційно навчалася у запорізькому ліцеї, здобуваючи українську середню освіту.

Якось Наталя у дворі побачила дерево із жовто-блакитними стрічками. Радість наповнила її серце. Вона озирнулася і, натхненна, пішла далі. Офіційно влаштовуватися на роботу й отримувати рублі вона не хотіла. Працювала за домовленостями. Коли до магазину заходили з перевіркою штату продавців, її ховали у коморі.

— Жодного рубля у мене в будинку не було, — каже Наталя. — Тільки гривні. Ми чекали і сподівалися, що нас скоро звільнять. І коли почали бити снарядами по місту, ми не боялися, а раділи. Гарнізон солдатів ворога був накритий у школі, де вони розміщувалися. І багато інших об’єктів. А потім ми побачили, що наші українські хлопці спокійно роз’їжджають Херсоном. Знаєте, яка радість була! Стільки людей вийшло надвір! Я навіть не думала, що стільки жителів залишилося у місті. Яке це було щастя! Це таке почуття, ніби в тебе народилася дитина!

«Lament of Kherson region»

Свідчення херсонців збирало також Херсонське обласне відділення Соціологічної асоціації України. Щоб донести їх до Європи та всього світу, спільно з Центром української культури в Естонії було реалізовано проєкт «Lament of Kherson region», підтриманий європейською програмою «Дім Європи».

«Лемент Херсонщини» («Lament of Kherson region») — це повністю рукотворна книга, створена за середньовічними технологіями українськими та естонськими художниками. У ній зібрані 52 реальні історії сучасного Херсона — початку повномасштабної війни, окупації міста, його звільнення, підриву ГЕС, щоденних обстрілів.

У проєкті взяла участь й одеська художниця Марія Апрятова:

— Я працюю над проєктом графічної новели «Одеса. Щоденник війни» в муніципальному музеї особистих колекцій імені О.В. Блещунова — про порятунок культурної спадщини музейниками у нашому місті. Маю досвід ілюстрації саме воєнного часу. Тому коли побачила анонс на ФБ, де було відкрито open call на проєкт, у якому розповідають історії жителів Херсонщини від повномасштабного вторгнення до нинішніх днів, я вирішила спробувати. Бо за Херсон болить серце, бо з Херсоном мене пов’язують довгі робочі стосунки, і мені хотілося зробити щось гарне, зробити те, що я вмію найкраще — намалювати. Ілюстрації як носії того важкого досвіду і можливість викликати емпатію — дуже потужний ресурс!

Десять митців, що пройшли конкурсний відбір, обрали по п’ять історій, які мали проілюструвати. Історії були різні. Були дуже жахливі, були і такі, у яких залишався гумор, попри важкі обставини, такий собі сміх крізь сльози. Але кожна не залишала байдужим. Мене зачепила історія з підриву Каховської ГЕС. Частину ілюстрацій створила саме навколо цієї теми. Дуже вразила історія, як чоловік знайшов човна і рятував тварин. Не тільки котів та собак, а й їжачків, борсуків, ящірок. Дуже зворушлива історія.

Щоб виконати такий великий обсяг ілюстрацій та об’єднати їх у книгу, художники, які пройшли конкурсний відбір, поїхали на дев’ять днів в арт-резиденцію до Таллінна. Ми працювали у майстерні відомого українського графіка Анатолія Лютюка, у Центрі української культури. Там виготовлявся папір для книжки, ми навчалися калі-графії, дізнавалися про друк і цілодобово були у творчій продуктивній атмосфері, створюючи разом «Lament of Kherson region», не відволікаючись більше ні на що. На кожну з п’яти історій був один розворот — це приблизно формат А2, дуже велика площина паперу. Разом вони поєднувалися в авторський зошит. Крім того до історій були ще поштівки — як кожен з нас бачить Херсон, і задня сторінка зошита автора. Всі вони потім зшивалися у великий спільний манускрипт, обкладинку якого зробив пан Анатолій.

Думаю, лише забувши про побутові справи й інші клопоти, можна було виконати таку велику роботу у такий короткий час. Окремим бонусом, звісно, було те, що кілька діб ми спали без повітряних тривог. З-поміж нас учасники представники Херсона, я — з Одеси, були мисткині з Бахмута, Дніпра, Києва. Мабуть, усім нам необхідно було хоч трошки попрацювати без виття сирен.

Сподіваюсь, що і книга трошки змінить кожного, хто доторкнеться до неї. А я дуже вдячна за можливість взяти участь у цьому проєкті, — наголосила Марія Апрятова.

Книгу «Lament of Kherson region» вже презентували у Таллінні, Києві, Одесі (в Одеському муніципальному музеї особистих колекцій імені О.В. Блещунова), де були проведені зум-конференції з Анатолієм Лютюком, засновником Центру української культури в Таллінні, зустрічі з учасниками проєкту від України, показ відео з арт-резиденції та створеної книги. А також у Херсоні — місті, яке, опалене війною, випробуване окупацією, продовжує жити!