Цього року уже вдвадцяте відзначатимемо велике свято — День Державного прапора України, яке встановлене указом президента Л. Кучми № 987/2004 від 23 серпня 2004 р., доповненим указом президента В. Ющенка № 602/2009 від 23 серпня 2009 р.

Напередодні цієї дати хочу розповісти про двох знакових українців — підпоручника Армії УНР Василя Бибіка, який у березні 1917-го ніс синьо-жовтий стяг на маніфестації в Одесі, й уродженця нашого міста Георгія Москаленка, який у ніч на 1 травня 1966-го підняв українське знамено над Київським інститутом народного господарства.

Василь Андрійович Бибік народився 10 (23 — за новим стилем) серпня 1894 року в селі Гудими Полтавської губернії, тепер — Роменського району Сумської області, в родині хліборобів. Під час пологів мати померла, а відтак хлопчика доглядала старша сестра. У 12 років Василь закінчив початкову школу в рідному селі й продовжив навчання в Лохвицькому міському реальному училищі. Утім, провчився там тільки три класи, бо рішенням уряду училище закрили. 15-літній юнак повернувся в Гудими, де деякий час заробляв репетиторством. Це дало змогу добре підготуватися і скласти іспити в Миргородську гімназію, куди його прийняли до четвертого класу. Гімназист Бибік продовжував давати уроки малолітнім миргородцям, заробляючи на проживання та плату за навчання. Після закінчення в 1916-у гімназії вступив на юридичний факультет Київського університету.

Але провчився недовго — через три місяці був призваний до війська. Як студента його направили на навчання до 1-ї Одеської школи прапорщиків. У цей час Російську імперію сколихнула Лютнева революція.

16 березня 1917-го в Одесі відбулася перша українська маніфестація, в якій взяли участь обидві школи прапорщиків. Більшість курсантів вийшли під червоними прапорами, а близько 60 — під синьо-жовтим. Цього прапора зшили для юнкерів-членів «Спілки українських юнаків» жінки з «Української хати». Василь якраз ніс стяг, коли військова колона рухалася Канатною вулицею. На запитання начальника 2-ї школи полковника Михайла Омеляновича-Павленка «Хто йде під цим прапором?», відповів: «Українці — нащадки запорозьких козаків». На слова полковника, що він є нащадком дунайських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором, прапороносець відповів, що то буде велика честь.

Після випуску з військової школи прапорщик Бибік потрапив у Самарканд, де впродовж місяця українізував частинну солдатів, створивши український курінь, який на початку липня прибув до Києва і влився в перший Український Богданівський полк. Відтоді й до листопада 1920 року Василь Бибік перебував в українському війську. Нагороджений орденом Залізного Хреста. В листопаді 1920-го у складі Запорозької дивізії потрапив до табору інтернованих Шипйорно під Калішем. Там увійшов до таборової студентської громади, займався культурно-просвітницькою роботою серед вояків.

У вересні 1923-го був зарахований до Української господарської академії в Подєбрадах. У газеті «Подєбрадські новини» вів рубрику «Український огляд». У 1928-у захистив дипломну роботу на тему «Землеволодіння та землекористування на Великій Україні напередодні революції 1917 року» й отримав фах інженера-економіста.

До 1945 року Василь Бибік жив і працював у Німеччині, а після війни перебрався до США. Помер 3 липня 1954-го в Нью-Йорку. Похований на українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруці.

* * *

Георгій Митрофанович Москаленко народився 24 липня 1938 року в Одесі. Батько — Митрофан Панте-лійович — працював у порту, мати — Ніна Парфентіївна Діянова, походженням із болгар — кухаркою у місцевому санаторії.

Навесні 1944-го, коли почалися бої на підступах до міста, родина завбачливо виїхала в село Якимів Яр Ширяївського району (тепер — Старомаяківська сільська громада Березівського району) на Одещині, де мешкали батьки матері. (Сьогодні, на жаль, це село — на стадії вимирання, там нема школи, як і жодної згадки про героя.) У Якимовому Яру при дідові й бабі Георгій мешкав наступні десять років, там же закінчив семирічку.

Змалку цікавився історією, знав про Українську Народну Республіку, а слова славня «Ще не вмерла…» вивчив ще у молодших класах. Пізніше згадував: «З малих літ у нас на селі жили переселенці із західних областей, котрі розповідали про самостійну Україну. Це мене цікавило, я завжди тягнувся до тих дядьків, послухати, що ж це за самостійна Україна, що це таке, чого вони прагнули. Їх більшовики виселили із західних областей, а розселені були на Одещині… У нас такого в читанці не було — це десь у четвертому класі вивчалося. Там синьожупанники, сірожупанники з’являлися — вони разом із Коновальцем штурмували «Арсенал». То це мене почало цікавити: значить, була якась Держава...».

Деякий час підліток працював у колгоспі, а в січні 1955-го поїхав до Києва і влаштувався слюсарем-сантехніком на будівництві. Відтоді жив у гуртожитку в Святошині. У 1957—1960 роках служив у війську, в 1962-у закінчив вечірню школу і вступив на вечірнє відділення Київ-ського інституту народного господарства, вдень працюючи майстром Київського спеціалізованого управління №521 «Сантехмонтаж».

У школі познайомився з уродженцем Київщини Віктором Куксою. Той чув про УНР від свого вчителя Дмитра Чалого, котрий відсидів у концтаборах 25 років. Хлопці, яких об’єднувала любов до історії рідної держави, потоваришували й вирішили на 1 травня піднести окупантам «гостинця», а заодно й привернути увагу цивілізованого світу: «Лишень тоді, коли ми покажемо силу, хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа».

Відтак ухвалили встановити на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства український прапор і тризуб. Чому саме там? Бо в тому районі — станція метро «Більшовик» (тепер — «Шулявська») і там уранці для першо-травневої ходи збиралися велелюдні колони демонстрантів.

Прапор виготовили самостійно, з купюри 50 карбованців УНР скопіювали національний герб і пришили на прапор, а в нижньому правому кутку знамена друкованими літерами вивели: «Ще не вмерла Україна, ще її не вбито! ДПУ». О другій годині ночі 1 травня 1966 року Георгій Москаленко закріпив прапор і хлопці пішки вирушили у гуртожиток.

О шостій тридцять ранку знамено на даху помітив двірник і негайно повідомив про це вахтера. Той мерщій викликав секретаря парткому інституту і проректора. Прапор на даху вони не чіпали: боялися, що замінований. Дізнавшись про ексцес, терміново прибув непомітний співробітник УКДБ, опитав свідків, як доказ злочинної діяльності забрав націоналістичне полотнище й відвіз у центральний офіс, що на Володимирській, 33. Уже о десятій прапора на даху не було, тож простий люд нічого не помітив.

Наприкінці 1966-го слідство вийшло на організаторів кричущого випадку антирадянської діяльності. А 31 травня 1967-го Київський обласний суд на закритому засіданні визнав їх винними у проведенні антирадянської агітації та пропаганди і засудив Г. Москаленка до трьох років позбавлення волі в таборах суворого режиму, а В. Куксу — до двох.

Вийшовши у 1970-у на волю, Георгій Москаленко з труднощами влаштувався сантехніком, пізніше був бригадиром, майстром, виконробом. У 1990-х брав активну участь у рухові за незалежність. Указом Президента України від 18 серпня 2006-го нагороджений орденом «За муж-ність» І ступеня. 26 січня 2007-го ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України попередній вирок Київського обласного суду було скасовано, а справу закрито за відсут-ністю складу злочину. Помер Георгій Митрофанович 10 квітня 2021 року й похований у Бучі.

16 листопада 2006-го на будівлі першого корпусу Київського національного економічного університету імені В. Гетьмана, над якою у 1966-у був піднятий український прапор, встановлено меморіальну дошку в пам’ять про героїчний вчинок Г. Москаленка і В. Кукси. 23 серпня 2021-го, у День Державного прапора України, відкрито пам’ятну таблицю і на будинку у Бучі, де він мешкав із 1973-го до кінця життя.

Віктор Іванович Кукса, який нині на заслуженому відпочинку, проживає у Києві.