Слідами поета і педагога Аркадія Казки

У статті «Одеська адреса Аркадія Казки», опублікованій у «Чорноморських новинах» 23 травня ц.р., автор цих рядків оприлюднив архівні матеріали щодо вірогідного мешкання талановитого українського поета, перекладача і педагога в Одесі під час його викладацької роботи в 1925 — 1929 роках на посаді вчителя української мови в залізничній трудовій школі № 77. Раніше відомий одеський письменник і краєзнавець Григорій Дем’янович Зленко (1934—2015) у своєму нарисі «…Світу білого не випив», вміщеному в книжці «Подорож у минуле: розповіді про пошуки і знахідки» (Одеса, «Маяк», 2010) встановив місце розташування цієї школи за тодішньою адресою: «вул. Свердлова (тепер Канатна. — Примітка Г.З.), 89». Зараз у цій будівлі — Одеський ліцей №59.

А як щодо місця проживання поета? Ретельно вивчивши отримані на платній основі електронні копії документів слідчої справи НКВС, відкритої проти А.В. Казки в Одесі у 1929 році у справі «СВУ», що збереглася у фондах Державного архіву Чернігівської області, я опублікував обґрунтований висновок про його вірогідне місце мешкання із сім’єю в нашому місті за адресою: вул. Пироговська, 3, кв. 6. Ці ж копії в електронному вигляді у вересні я передав для поповнення фондів до Одеського літературного музею.

Однак улітку цього року в одеську «Книгарню-кав’ярню» пані Галини Дольник надійшла у продаж книжка Олександера Шугая під назвою «Крапля сонця у морі блакиту: повість про Аркадія Казку. Вибрані твори» (К.: Смолоскип, 2010. — 664 с.). Її автор провів унікальне літературо-знавче дослідження, опублікувавши листування між А.В. Казкою і П.Г. Тичиною (1891—1967), а також між А.В. Казкою та В.О. Мисиком (1907—1983), поетом і перекладачем, який був учнем Аркадія Васильовича і, побувавши в сталінських таборах, зумів вижити. Саме Казка під час вчителювання у селі Підгородня на Катеринославщині у далекому 1921-у розгледів у Василя Мисика нахил до творчості та підтримав його перші кроки на поетичній ниві. Листування між ними, яке тривало, допоки жив А.В. Казка, упорядковане по роках і днях, суттєво підвищило пізнавальну цінність збереженої епістолярної спадщини.

Публікація цих листів та їх ґрунтовне опрацювання Олександером Шугаєм створили передумови для з’ясування детальніших обставин перебування А. Казки в Одесі. Зокрема, з’ясувалося, що адрес його мешкання було кілька. Так, у листі до В. Мисика від 4 листопада 1925 року він повідомляє: «Сиджу зараз на Пушкінській, 15, на четвертому поверсі, розчинивши вікно у номері, і слухаю гамір ранкової Одеси; зум автомобілів, скигління трамваїв на поворотах, цівкання задоволених теплою погодою горобців і шарудіння мітли десь на дні чотириповерхового колодязя…». І далі, ділячись своїми враженнями від споглядання пам’ятника Пушкіну в Одесі, продовжує: «Це два квартали від того місця, де я живу, а живу я на Пушкінській, 15, і в мур того будинку, де я живу, упирається скромний двоповерховий сіро-голубий будинок, на стіні якого на мармуровій дошці простий, але багатомовний напис: «Здесь жил Пушкин в 1823 году».

Як відомо, за вказаною адресою в ті часи розміщувався готель «Червоний», нинішня назва — «Брістоль». Тому можна стверджувати, що це було перше місце тимчасового поселення поета після приїзду з Києва, яке надало йому змогу ознайомитися з центром міста, своєрідністю його архітектури, пам’ятками історії та культури.

Лист учителя до учня від 23 червня 1926 року розпочинався дружніми словами: «ЇДЬТЕ ДО МЕНЕ». Ці слова були виділені великими літерами й починалися з нового рядка, що вказувало на їх важливість для А. Казки. Йшлося про їхню можливу зустріч в Одесі та спільні творчі плани на літо. Аркадій Васильович відверто повідомляв і про можливі побутові труднощі у їх здійснені: «Головна перешкода, що була поставлена, це те, що у мене одна кімната, але я побалакав із своїм хорошим приятелем зав. школи Ілліним і ми вирішили, що ночувати Ви будете у школі, а увесь день Ви будете зі мною або у мене: снідати — обідати — чаювати та Одесу розглядати, а особливо, звичайно, ходити на море, на сонце!».

Досить знаковою виявилася за-ключна репліка з цього листа від учителя: «Тепер ось як найти мене в Одесі: з вокзалу, через велетенський майдан Куликового поля по діагоналі на Пироговську вулицю, дом 3, ком. 16 на 4-му поверсі ліворуч». Очевидно, мова про місце першого постійного помешкання в нашому місті.

А ось з початком нового 1927 року в житті А. Казки відбулися певні побутові зміни, про які він повідомляв В. Мисика в листі від 14 лютого: «Вечір. Сиджу сам — уже на новій квартирі з двох кімнат: отже, вже маю притулок для моїх друзів і хороших знайомих, які б захотіли завітати до мене в Одесі і пожити у мене… За-прошую Вас першого: на весну, на літо і… на коли хочете».

Цікава деталь про визнання педагогічного таланту Аркадія Васильовича у залізничній трудшколі №77 наведена ним самим у тому ж тексті:

«Тепер про себе. Приїхав з Ялти: щиро зустріли мене товариші по роботі, і діти: аплодисментами навіть…». І далі: «Перебрався на нову квартиру. Вибілив кімнати…, але сусіди: навіть діти (одна молода дама, друга — консерваторка, третя — учениця) якісь чудні.

Ще забув: у прохідній кімнаті міститься учитель укрмови і агроном (зараз)… Я себе почував дуже ніяково спершу, бо й моїй сім’ї доводиться переходити через його кімнату. Але ми з ним заприятелювалися, і вже зараз мені не так прикро переходити його мешкання».

Утім, ця інформація про зміни житлових умов А. Казки на краще до В. Мисика вчасно не дійшла. Про це свідчить наступний лист учителя до учня від 10 червня:

«Як написав Вам листа, але Ви — бачу — змушені були уже виїхати, а листа я написав із запрошенням, аби Ви 17-го — 18-го числа червня уже були у мене в Одесі. І плана навіть виклав: як потрапити із вокзалу до мене на Пироговську, 3, кім. 6.

Тепер оце одержав Вашу листівку із Святих Гір і бачу, що листа мого Ви не читали».

І все ж, улітку того ж таки року В. Мисик відвідав Одесу. Це засвідчує спільна світлина від 25 червня 1928-го, яка збереглася в архіві останнього і була зроблена за день до його від’їзду, коли учень і вчитель сфотографувалися разом на згадку.

На продовження вражень від творчого спілкування в причорноморському місті (а на той час повинна була вийти з друку перша книжка В. Мисика під назвою «Трави». — Прим. А.Г.) Аркадій Васильович, щиро вітаючи з цією подією учня, в листі від 4 липня висловлює свою зацікавленість у її отриманні:

«Книжку вишліть. Жду з зацікавленістю. Пишіть про Ваші нові задуми. Пишіть покіль на хоч цю адресу: Одеса, Пироговська, 3, кімн. 16, а потім я Вам зразу ж вишлю адресу санаторію «Кривої Балки».

Фотокартки — слабенькі, я з горя похапцем одну навіть розмалював і нарум’янив Вам добре щоки. Передайте Павлові Тичині картку від мене…».

Остання згадка про адресу поета в Одесі з документів епістолярної спадщини міститься у листі А. Казки до В. Мисика від 1 січня 1929 року. В ньому Аркадій Васильович з великим скепсисом поставився до перспективи публікації своїх нових творів у харківському видавництві «Плужанин»: «…бо школа ж таки: стільки писав, стільки переписував, чомусь друкували, і на тобі — тільки одна відмова, треба вже хоч три!!. Ото ж ще через два тижні і на кінець січня чи початок лютого — тобто через місяць після висилки рукопису — буду сподіватись на… повернення рукопису, тільки на оцю вже адресу: Одеса: Пироговська вул., д. 3, ком. 6, мені…».

Саме цю адресу підтверджує і дослідник Олександер Шугай, який у згаданій книжці опублікував копію протоколу (трусу) за результатами проведення обшуку співробітниками НКВС від 10 вересня 1929 року із зазначенням понятих, у тому числі мешканців будинку, в якому в якості вилучених у поета фігурують два зошити щоденника, записна книга, вісімнадцять листів та чотири аркуші записів. Доля цих особистих документів А. Казки не відома й досі.

Як зазначає автор, цей сумний, звинувачувальний документ зуміла зберегти племінниця Аркадія Васильовича — Тамара Михайлівна Байдакова (Кириченко), а потрапив він до неї від дружини поета — Анни Павлівни Казки. В ньому чітко зазначена адреса за місцем проведення обшуку: «Одесса, Пироговская вул. буд. ч. 3, помешк. ч. 6».

З позиції сьогодення впадає у вічі безпосередня участь Аркадія Казки у популяризації серед педагогічної спільноти Одеси творчої спадщини свого першого вчителя і наставника Михайла Михайловича Коцюбинського. Зокрема, в листі до В. Мисика від 21 травня 1927 року він повідомляв про проведення лекції для членів та вчителів залізничного місцевкому №23 під назвою «Життя та творчість Коцюбинського».

У листі ж до П. Тичини за тією ж датою, розповідаючи про сумлінну підготовку до проведення згаданого заходу, А. Казка висловлює незадоволення, бо за браком часу довелося скорочувати свій виступ. І все ж, реагуючи на ситуацію, замість аналі-зу творчості вирішив дати відчути слухачам Коцюбинського «емоціонально», тобто зачитав (усе!) «Intermezzo». І як підсумок: «Слухали пильно і це дало мені маленьку втіху».

У листі до В. Мисика від 30 жовтня 1927 року А. Казка ділиться враженнями від своєї викладацької діяльності в Одесі: «Ось маю змогу таки відповісти: субота — попрацював добрих 12 годин. З 8 і до 4 у школі, да ще приватна лекція укрмови…».

Напруга від педагогічної праці в школі для А. Казки з кожним роком тільки наростала. У листі до В. Мисика від 11 жовтня 1928-го він ділиться такими подробицями: «Я зараз добре завалений роботою. По самі вуха. Я навіть не роблю спроб вирватись із-за зошитів: це — неминуче! Так мусить бути: «не тратьте, куме, сили, сідайте на дно!». І я це роблю… Та ще: вийдеш із школи або з лекції укргуртка (я веду дві групи службовців), дивишся: небо і хмари, а то — море…».

Утім, незважаючи на цілком зрозумілу втому від інтенсивної шкільної праці, вже у наступному листі від 4 листопада 1928 року до того ж адресата Аркадій Васильович розповідає про насолоду від роботи з дітьми: «…робота у школі — не пригноблює. З дітьми то я — друзяка і почуваю себе серед них, як серед найближчих приятелів і друзів. Легко і часами радісно. Що дійсно дотинає, — це перегрузка працею і «відсталість» учнів; доводиться працювати над тим, що вони вже повинні знати: оце тут виростає каторжна нуда; ганятись як за нужею, за «і» крапковими, що давно повинні бути їм відомими. А розбуркувати їхню думку — я роблю це завжди радо, охоче. А коли доведеться викресати із молодих очей отакі огнисті іскорці, отоді і «пан над панами».

Де ж шукав поет відраду від своєї повсякденної праці? Це, звичайно, Одеса і море. Ось його враження, викладені в листі до В. Мисика від 29 грудня 1928 року: «Питаєте, чи ходжу до моря? Ходжу. Оце був величезний шторм. Вітер такий, що трохи не піднімав в повітря. Голова була задурена цілоденною працею. Ось я, йдучи з гуртка української мови (викладаю службовцям Одеси — вокзалу укрмову), завернув провулочком до моря.

Місяць. Хмари — мов божевільні — вгорі, неначе старчихи в лахміттю, мчали на північ, а внизу, викрадаючи місячне проміння, величезним органом грало море, штурмуючи берег поважними похмурими велетенськими накотами. Вітер трохи не зіпхнув мене з кручі — і я мусів повернутись… Матимете час — чкурніть до Одеси послухать і побачить бунтівливе».

Підсумовуючи враження від унікальності творчої особи і педагогічного таланту Аркадія Казки, варто навести проникливі слова Василя Мисика, який у своїх подальших спогадах про близьку йому людину, вчителя й наставника по життю писав: «Це була рідкісно обдарована людина. Музикант, співак, художник, літератор, блискучий педагог, улюблений наставник кількох поколінь школярів, душами яких він умів володіти безроздільно. Мені не доводилося чути про жодного вчителя, який би так легко й безболісно знаходив спільну мову з усіма своїми учнями без винятку… Він сам завалював себе роботою, головним чином тією, що виконується на громадських засадах, щедро віддаючи свої сили й час, які могли б бути використані на здійснення власних задумів. Він малював і співав, був і диригентом, і режисером, і актором, проте най-більше його захоплювала поезія».

Крізь десятиліття з болем у серці в поетичній творчості Василь Мисик повертається до світлого образу свого першого вчителя, людини трагічної долі. Саме про це свідчать зворушливі рядки його вірша під назвою «Перша весна», надрукованого в літературному часописі «Прапор» (1958, №1) майже через три десятиліття після загибелі Аркадія Казки. Слід підкреслити, що сама згадка імені репресованого поета до його офіці-йної реабілітації — то вже був акт громадянської мужності з боку вдячного учня. Отже, ведучи неспішну оповідь від імені сліпого бандуриста Охріма, В. Мисик пише:

Задумавшись: — А нумо, —

Сказав він якось нам, —

сідайте в ряд

Та слухайте. Я проспіваю думу

Про те, що діялось сто літ назад,

Якщо не більше. Слухайте,

будь ласка!

Мене навчив її Аркадій Казка,

Учитель, славний чоловічок. Він

Узяв її з книжок… —

І, похмурнівши,

Він заспівав під ледве чутний дзвін,

Як ті брати — два кінні,

третій піший —

Тікали степом, де чигає звір,

У рідну землю, у хрещений мир…

Беручи до уваги таке оригінальне й цілком об’єктивне віршоване узагальнення, зазначу: чи не час літературній, педагогічній і науковій спільноті Одеси, міській громадськості задуматися щодо гідного вшанування пам’яті про видатного представника «Розстріляного відродження», талановитого поета, перекладача і педагога Аркадія Васильовича Казки в нашому багатостраждальному причорноморському місті?!

Антон ГРИСЬКОВ, член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.