Того дня в бібліотеці ім. Михайла Грушевського зібрались учасники одеського Майдану. Згадували ті події, у декого збереглось відео, обговорювали спогади один одного. У кожного тоді був, мабуть, свій Майдан, але всі жили одним спільним прагненням свободи, утвердження власної гідности — людської, національної, громадянської. Розмірковували, аналізували…

Сигнал тривоги змусив ненадовго спуститися в сховище, і це було трохи навіть символічно. Слухали патріотичні пісні Максима Трубнікова. Говорили про війну.

А ввечері, немовби символічне продовження, але вже в іншому форматі — прем’єра в Одеській опері: Шевченків «Кавказ»…

Коротке, як Шевченків постріл у ненависну імперію, як позивний воїна Тараса, слово. Симфонія-кантата Станіслава Людкевича, що творить на сцені геніальний симбіоз поезії і музики — улюблений жанр композитора, вивищує наші душі, утверджує гідність і гордість українців.

…Перечитую знову «Кавказ»… За вікном — непроглядна глибока ніч. Лиш де-не-де відважний вогник яскраво світить у темінь… А онде ще один засвітивсь… Чому горять вони о такій порі, сміливо кидають виклик цій темряві, яку несуть нам і світові орди нелюдів?

За горами гори

Хмарою повиті…

Можна тисячу разів читати рядки поеми — і в якусь осяйну мить зненацька дотямити їхню сутність.

Це про нас, про нас… Про нас тодішніх і про нас нинішніх. Це нам з тих епох посили геніїв.

Позад хору й оркестру — екран на всю ширину сцени, ми бачимо гори, мовчазні, суворі… Обплутані колючим дротом — це немовби символ імперії. І — музика, що прийшла з минулої епохи і так легко вписалась у наш так само тривожний час.

Ми бачимо диригента, зосередженого, чулого. Чуємо весь оркестр так, як чує він його — кожного музиканта зосібна і всіх водночас.

Добре бачимо, розуміємо, як до снаги йому диригувати цю музику. Можливо, навіть так, як 120 років тому диригував сам маестро під час прем’єри у Львові — українському місті, яке було тоді під юрисдикцією чужої держави. Музика хоч і та сама, а проте, за цими стінами вже зовсім інше століття, і нове прочитання цього задуму, і війна — тоді, понад століття тому, на порозі цілого світу так само стояла війна — велика, світова, як стоїть вона сьогодні.

Чи передчував композитор такі потрясіння? Душа мистця твориться вищими силами в такий спосіб, щоби і бачити, й відчувати, і розуміти процеси в довколишньому світі… Після російського полону, в розбурханому Українською революцією Києві молодий мистець вітав Четвертий Універсал Центральної Ради і проголошення вільної, незалежної України; пережив там і початки червоного терору… Ми бачимо на екрані ясні обличчя тих, котрі творили ту Україну. Поєднання ар-хівного відеоряду з цією музикою і Шевченковим словом у цій виставі вражає.

Молодий мистець творив цю музику 11 років. А потім будуть симфонічна кантата «Заповіт», і «Наша дума, наша пісня…», і «Косар», й інші твори; буде і збірник патріотичних та народних пісень «Ще не вмерла Україна», і знищення всього накладу збірника його музикознавчих праць… «Коли б не поезія Шевченка, я, мабуть, взагалі не став би композитором» — це його слова.

Сучасні сенси славетної історії — так доповнили постановники жанр вистави. Й цим означили її нинішню сутність. Історія в даній конкретиці, звісно, знову повторюється. Але майже завше в підтексті — одне й те саме: ненависть імперської сутности до свободи, до гідности національної і людської. До волі як прояву людської екзистенції…

Позаду оркестру — хор. Він веде свою партитуру в ритмі, заданому генієм Пророка, а разом з тим — чітко розуміючи всі його посили нам, у наш час, і з усвідомленням осяяння творця музики. В тому співі не завжди можна дібрати слів, але чітко прочитуються сенси, тони і напівтони, й усе це разом дає до зрозуміння геніальний замисел Шевченка. Пишучи в пам’ять загиблого друга, він мимохіть узагальнював, і це — також ознака генія.

Горить свіча і не гасне, а поза нею, поза її обнадійливим вогником — темрява. Не гасне свіча Шевченкова, бо «не вмирає душа наша, не вмирає воля, і неситий не виоре на дні моря поле»…

Говоримо про актуальність «Кавказу». Так. Але це лише слово, поняття. А глибше — це Шевченків геній живе поряд з нами. Це він і перемагає, і вмирає у цій війні, щоби воскресати в нас знову й знову, і ненавидіти, й любити водночас — так сильно, як він лише міг. І це музика, яка перемагала тоді і надихає сьогодні. Ось просвітлені обличчя в залі, і тривалі оплески, і вигуки… Це ми, наші сучасники, і глядачі, і мистці, котрі всі разом втілюють надії і думи авторів.

…Горить, не догорає свіча, не згасає живий — і живлющий — вогник, як горить і надалі віками горітиме на його «Автопортреті» — вічна і незгасна. Чи не про це — музика Станіслава Людкевича у виконанні оркестру та хору славної Одеської опери? Безсмертна, як і Тарасові натхнені рядки про волю, яка для нього була сенсом життя і яку сьогодні ми, достойні нащадки його, відстоюємо (чи всі, одначе?) — з окривавленою, але непереможною душею.

Ця війна не закінчиться, доки поряд з нами існуватимуть зло і ненависть. Мусимо зрозуміти це, нарешті, всі до одного. Такий нам присуд. Бо не буде вже кого виморювати голодом, засилати на Соловки та Сандормохи. Буде випалена земля, яка не потрібна орді: вона посуне далі, не даючи оговтатись нікому. Геніальна, вічна музика геніальних, вічних покликань у притихлих рядах, перед якими розкриваються нібито прості, але такі глибокі своєю символікою істини. Ті істини, що їх наші генії прозірливо бачили крізь віки. Чи спізнаємо ми їх, нарешті?

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Україна, Воля — короткі, як постріли в одвічного ворога символи. Як позивні для кожного з нас.

Фото Володимира БОГАТИРЬОВА.