Одеський професійний художній коледж імені М.Б. Грекова має почесне право вважатися найстарішим в Україні закладом освіти у сфері образотворчого мистецтва: у 2025-у сповниться 160 років від його заснування.

За цей час заклад неодноразово трансформувався і міняв свій статус та назву. Він був школою, училищем і майстернями, політехнікумом і навіть інститутом. Але завжди славився своїми учнями — неперевершеними у майбутньому митцями, які творили оригінальні напрямки й стилі, залишили вагомий слід у розвитку вітчизняної, європейської та світової культури. Досить згадати імена таких видатних вихованців «Греківки», як Д.Д. Бурлюк, П.Г. Волокідін, М.О. Врубель, К.К. Костанді, Б.В. Едуардс.

Напевно, і серед нинішніх юних митців, студентів коледжу, є ті, ким пишатимемося у майбутньому. Та наразі вони з цікавістю знайомляться з набутком своїх славних попередників. Скажімо, нещодавно відвідали меморіальну ретроспективну виставку живопису та графіки «Відродження» художника Олександра Йосиповича Шкуропата (1964 — 2008), одного з відомих випускників альма-матер.

…На мене прискіпливо дивляться два десятки пар чистих, ясних, зацікавлених і розумних дівочих молодих очей. Розповідаю глядачкам про нелегкий, але захоплюючий творчий шлях майстра, про його перші спроби малювання у напівсирітському дитинстві, про роботу оформлювачем у найближчому від проживання колгоспі і про те, як він після служби в армії, де теж займався улюбленим ремеслом, вступив у художнє училище. Студентки уважно слухають, на їхніх обличчях відображені допитливість і зосередженість, у залі панує цілковита тиша, прониклива атмосфера. Дівчата помітно пожвавішали, коли розповів про заохочувальні поїздки Саші Шкуропата на пленери в інші міста державним коштом. Такої честі він удостоювався завдяки перемогам у конкурсах. Юнки досить здивовані, очевидно, ставлячи себе на місце ровесника, який подорожує з етюдником на Кавказ, у Прибалтику, на Закарпаття, до Львова: «Ого! От би й нам так!».

Коли мова зайшла про першу персональну виставку майбутнього метра, організовану у 1986 році за сприяння одеських журналістів у приміщенні обласної газети «Знамя коммунизма», молоді мисткині переглянулися, ніби перепитуючи одна одну: «А ти змогла б влаштувати персоналку на другому курсі?». Здивувала аудиторію й надзвичайно широка географія попиту на роботи Олександра Шкуропата колекціонерів з найрізноманіт-ніших куточків світу — від країн Європи до Японії, Канади і США. Приємно було бачити захоплення учениць від експозиції, відчувати їхнє натхнення, сповнення новими ідеями. Вони охоче консультувалися із Юлією Олександрівною Олевич, кураторкою й викладачкою-художницею, яка привела групу на виставку, щодо техніки написання картин, ділилися особистими враженнями.

Після завершення екскурсії я вирішив поставити співбесідницям аж ніяк не другорядне запитання: чи задумувалися вони про своє майбутнє, про те, як зберегти для нащадків власний творчий доробок? Звісно, мене одразу ж нагородили посмішками й репліками на зразок: «Нам ще рано про це думати». Таку реакцію можна було передбачити як найімовірнішу. Тому я не розгубився й делікатно дав зрозуміти, що ця виставка навряд чи колись відбулася б, якби не щасливий випадок, завдяки якому я потрапив у майстерню живописця у селі Фонтанка під Одесою вже після його раптової смерті. Ця непередбачувана подія дозволила зберегти хоча б малу, але дуже цінну для культурної спадщини частину творів художника, які дають цілісну уяву про його початковий і кінцевий періоди творчості. За інших обставин довелося б провадити копітку роботу з пошуку інформації та збирання розрізнених фрагментів творчого спадку Олександра Шкуропата, що розпорошився б серед численних власників його картин як в Україні, так і за її межами, контакт з якими був би утруднений чи й узагалі втрачений, І це могло б призвести до повного забуття імені майстра.

Таке обговорення реальної життєвої історії спантеличило й збентежило екскурсанток. Відтак тепер уже вони поста-вили запитання: «Що робити і як вберегтися від подібних колізій?». Готового рецепту майбутні знаменитості, певна річ, не отримали, але, безумовно, закарбували у пам’яті розповідь про те, як вдалося заповнити вакуум навколо імені Олександра Йосиповича Шкуропата та його внеску в культурне збагачення краю, України і світу.

Колись відоме в Одесі й у всій Україні ім’я художника нині рідко зустрічається у мистецтво-знавчій бібліографії: лише в кількох газетних статтях ще радянського періоду і початкового етапу української незалежності, в публікації журналу «Україна», авторському альбомі та лаконічних рядках каталогів і хронік.

Для того, щоб організувати меморіальну ретроспективну виставку, яка майже два місяці, із 3 жовтня по 24 листопада, експонувалася в залах Одеського муніципального музею особистих колекцій імені О.В. Блещунова, довелося багато попрацювати, збираючи матеріали у різних закладах міста, зокрема і в архіві «Греківки», де навчаються послідовники обраної О.Й. Шкуропатом професії. Поступово задум виставки набув нового формату, перетворившись, завдяки обсягу здобутої інформації, у великий проєкт. Взяті інтерв’ю у друзів та однокурсників живописця. Ці спогади стали основою документального біографічного фільму, який демонструвався на вернісажі. Для створення цифрового музею робіт художника і для того, щоб привернути увагу до цього процесу власників його картин чи уповноважених на спілкування з цього приводу осіб, відкриті сторінки майстра у соціальних мережах Facebook та Instagram. Заплановане ведення і спеціального відеоканалу на YouTube. Готується біографічна стаття до Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ), збираються матеріали для інтернетної Вікіпедії, виданий буклет виставки і друкується її детальний каталог. На прохання, озвучене на «Першому міському каналі», про сприяння у відновленні занедбаної могили художника у Фонтанці, де він проживав, творив і похований, відгукнулася місцева влада. Отже, є сподівання на те, що ефект синергії усіх цих старань дозволить віднайти для одеського художника Олександра Йосиповича Шкуропата гідне місце у плеяді пошанованих корифеїв образо-творчого мистецтва.

Мені запам’яталася підсумкова думка одногрупниць, озвучена старостою Уляною Дегтяренко про те, що їм вдалося почути просте і зрозуміле пояснення важливих моментів у житті та творчості кожного художника, а наштовхнула до роздумів на цю тему саме наша зустріч. За що вона щиро подякувала.

Підсумовуючи сказане, зауважу, що зв’язок між поколіннями не повинен обірватися і що сучасна молодь, яка займається художньою творчістю, не тільки не підведе, а примножить досягнення тих, хто у минулому проторував для неї шлях до майбутнього професійного успіху.

Едуард РАТУШНЯК,

член Національної спілки журналістів України, куратор проєкту.

НА СВІТЛИНІ: студенти на виставці.