Скільки б часу не минуло, але нас не покидатиме одне болюче питання: чому так сталося, що 24 лютого 2022 року РФ віроломно розпочала повномасштабну війну проти України?

Якщо ми звернемося з цим хвилюючим питанням до різних верств населення нашої країни, то відповіді будуть різними. Воно й зрозуміло, скажете ви, адже кожен має право на свою думку, яка, в свою чергу, багато в чому залежить від душевного стану й особистих переконань. Тож навряд чи ми змогли б почути від пересічної людини змістовний та об’єктивний аналіз першопричин цієї жахливої події. А ось якби нам довелося зустрітися з людиною, причетною до високих дипломатичних кіл або керівництва держави, тоді, напевно, ми дізналися б ґрунтовну характеристику подій і персон, від яких на той час значною мірою залежали суверенітет, незалежність нашої держави.

І тут зовсім не йдеться про недовіру до офіційних засобів інформації. Авжеж, сьогодні завдяки українському радіо, телебаченню, мережі інтернет, а також пресі населення достатньо поінформоване про те, що відбувається в Україні й за її межами. Але, погодьтеся, зорі-єнтуватися у цій лавині новин дуже непросто. Три роки Україна перебуває у стані повномасштабної війни з підступним ворогом — ординською московією, і майже кожного дня ми чуємо від політичних коментаторів та військових аналітиків, коли і за яких умов вона може закінчиться.

Ми добре пам’ятаємо, як це починалося одночасно на півночі, півдні й сході України. Самовпевнений керманич сусідньої держави сподівався за три дні захопити Київ і провести переможний парад на Майдані. Але ж він не взяв до уваги, що українці мають трьохсотлітній досвід боротьби за свою свободу і незалежність спочатку проти московського царату, а потім — упродовж 70 років — з комуні-стичною тиранією. Тож цього разу на всіх фронтах агресор зустрів гідний опір.

Та як би нам не було боляче, маємо визнати: після тривалих і жорстоких кровопролитних боїв українські війська мусили поступитися нашими територіями… Досі нема чіткої й повної відповіді, чому вороже військо з Криму майже без супротиву зайшло на Херсонщину й окупувало обласне місто, чому так важко було боронити Бахмут, чому і за яких умов був захоплений та вщент зруйнований Маріуполь… Подібних питань багато, але час зробив свою справу — весь світ побачив, що незламні українці будуть іти до Перемоги і ніколи не погодяться на капітуляцію.

То як діяти людині, коли вона опинилася в екстремальній ситуації або — ще гірше — в окупації і ворог уже хазяйнує в її домі? Треба не втрачати надії й вірити в те, що її Батьківщина ніколи не відмовиться від того, що їй належить за законом і міжнародним правом. Настане час — і всі міста й села, захоплені ворогом, будуть звільнені, а винні за скоєний злочин постануть перед Міжнародним трибуналом!

Прикро, але, маємо визнати, що в цей складний для країни час серед нас, українців, є громадяни, які й до сьогодні не мають чіткого уявлення про те, хто вони і до якої держави належать. І цей атавізм має своє пояснення: до певного часу на всій території України проводилася відверта експансіоністська політика ворожої нам держави, тому й зрозуміло, на чиєму боці симпатії й антипатії окремих наших співвітчизників. Це вони ставлять під сумнів Голодомор як засіб геноциду української нації, це саме вони ставлять під сумнів ідеали визвольної боротьби УПА. А ще можуть сказати, що провина за війну росії проти України лежить на самій Україні, а насильницьке виселення українців і кримських татар до Сибіру й Середньої Азії назвуть вимушеним політичним засобом проти зрадників. Для них Степан Бандера і Симон Петлюра є ворогами й бандитами, а ось О. Пушкін і Й. Сталін — національна гордість.

Визнано, що світогляд людини формується завдяки середовищу, в якому вона перебуває. Це — родинні стосунки, навчання й виховання у школі та ВНЗ. Не варто також забувати і про генетичне успадкування. Ми сміливо можемо казати, що жагу до волі українці ввібрали з молоком матері.

Але чому ж тоді серед нас опинилися, так би мовити, «люди з особливою точкою зору»? На це питання ми зможемо відповісти, заглибившись в історію нашої країни. Нам доведеться пригадати Емський указ і Валуєвський циркуляр, постійне знищення української еліти, пригнічення волі українців і заборону вживати рідну їм українську мову. Наступними діями руйнування української культури стала послідовна політика радянської влади, спрямована на створення «советского человека». Як ми бачимо, коли стикаємося з тими, хто перебуває під гіпнозом ворожої пропаганди, цей вірус донині сидить у тілі зовні здорового організму й несподівано проявляється в критичні моменти, як-от війна.

Треба визнати, що за роки незалежності в Україні відбулися суттєві зрушення в освіті й культурі. Але ж які перешкоди довелося долати на шляху розбудови національної держави! Наші освітні заклади не завжди сповна відповідали вимогам виховання в молодого покоління патріотизму не тільки тому, що бракувало підручників за оновленими програмами з історії України й української літератури, але й таких учителів, ви-кладачів, які були б свідомо зацікавлені в розбудові національної держави. Бо ж відомо: щоб переконувати інших, насамперед потрібно бути переконаним самому. А якщо до цього ще додати, що тривалий час нашу країну продовжували відвідувати естрадні гастролери з росії зі своїм світоглядним репертуаром, то нескладно уявити, в якому аморфному середовищі перебувало наше суспільство.

Знати правдиву історію своєї країни, державну мову, поважати культуру й традиції свого народу — це першочергова вимога до всіх громадян, їхній конституційний обов’язок. Не дарма ж кажуть: погано тій людині, у якої нема того, за що вона здатна була б віддати своє життя.

Пам’ятаймо, як на противагу насильницьким діям царизму і комунізму виступили яскраві діячі української культури Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Лисенко, Григір Тютюнник, Іван Дзюба — всіх не перелічити! І ми знаємо, яка доля чекала їх та багатьох-багатьох національних героїв: тюрми, заслання, концентраційні табори, лікарні для божевільних…

Але, як бачимо, їхня справа не була марною. Українці, об’є-днані національною ідеєю, три роки чинять опір ординцям і захищають національні цінності.

Ми віримо в омріяну Перемогу — перемогу добра над злом! Перемогу совісті над безчестям!

Єднаймося! Бо ми ж один народ — українці — від Сяну й до Дону!

Ми розуміємо, що на багато чому ще досі лежить гриф «державна таємниця», але сподіваємося, що настане час — і народ України знатиме правду про все те, що було, і від кого залежала його доля й доля України.