Історія відновлення незалежності України не почалася в Біловезькій Пущі. Перші тріщини в моноліті радянської імперії з’явилися 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Це була не лише політична формула, а й вихід із зони імперської залежності, що передбачало право на власні закони, ресурси, кордони, культуру та зовнішню політику. Декларація перекреслювала саму ідею «єдиного радянського народу», відкриваючи шлях до повноцінної незалежності.Другим кроком став Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, коли Україна не просто заявила про суверенітет, а юридично розірвала зв’язок із центром союзної влади. Після провалу путчу в Москві імперія перестала бути суб’єктом, здатним диктувати правила. Для України це означало відсутність наддержавного органу, який може примусити її залишатися в Союзі.

Третім — і найважливішим — етапом став загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991-го. Вперше за 70 років саме народ, а не партійна верхівка надав легітимність державності. Більш ніж 90% громадян сказали «так» незалежності й остаточно закрили питання, яке десятиліттями вирішували без них. Від цієї миті Україна стала суб’єктом міжнародної політики, а не внутрішньою адміністративною одиницею СРСР.

Саме в цій обстановці Біловезькі угоди були не початком, а фінальним актом створення документа, який зафіксував нову реальність розпаду імперії із середини і що республіки обрали власний шлях. У грудневому лісі, де проходило підписання угоди, не народжувалася незалежність України, оскільки вона вже жила у волі її громадян і рішеннях її парламенту. Там, у вузькому колі трьох лідерів, Бориса Єльцина, Лерніда Кравчука та Станіслава Шушкевича, 8 грудня 1991 року було підписано лише юридичне визнання того, що Союз більше не існує.

То чому ж саме ця подія обросла такою кількістю міфів і легенд — від історій про сауни й полювання до розмов про «змову проти держави»? Чому в масовій уяві смерть імперії перетворилася на сюжет пригодницького роману? Причина цього лежить у поєднанні політичних, соціальних, психологічних і символічних факторів, що формують колективну думку про історичні події. Україна сприймала Біловезькі угоди як фінальний штрих власної свободи, Росія — як момент втрати історичного простору, а світ — як несподіваний сигнал про те, що кордони, які здавалися вічними, зникли за одну ніч.

Цей нарис є спробою відокремити історію від пліток. Побачити Біловезькі угоди не як легенду про «три підписи в глибині лісу», а як закономірну завершальну фазу становлення незалежної України.

Одним із важливих та поширених фактів недовіри до цієї угоди була відсутність публічної прозорості її ухвалення. Українська незалежність поставала у прямому сенсі на очах у сус-пільства. Декларацію приймали під час відкритого парламентського засідання; Акт незалежності голосувався при повній гласності; Референдум 1 грудня мобілізував мільйони громадян. Стенограми, теле- і радіотрансляції, репортажі журналістів — усе це створювало документальну щільність подій, де майже не залишалося простору для таємниць і чуток.

Біловезькі угоди, натомість, булі підписані у закритому середовищі, у мисливській резиденції, що саме по собі викликає атмосферу приватності й неформальності. Відсутність журналістів, прямої трансляції, офіційного протоколу створили вакуум інформації, який легко заповнився вигадками. Сам факт, що ключовий документ ухвалювався у глибині лісу, без свідків і широкого політичного обговорення, автоматично перетворив подію на об’єкт романтизованої та спрощеної міфотворчості. Цей міф перекладає відповідальність за розпад цілого імперського утворення на Бориса Єльцина, Леоніда Кравчука та Станіслава Шушкевича. Нібито саме вони «скасували» державу, яка могла б існувати й далі.

Реальність зовсім інша. Розпад Союзу почався задовго до грудня 1991 року: економіка СРСР перебувала в стані системної кризи, реформи Горбачова призвели, радше, до дестабілізації, ніж до оновлення, союзні республіки дедалі активніше вимагали ширших повноважень і незалежності, а серпневий путч 1991-го остаточно зруйнував авторитет союзної влади.

Після референдуму в Україні навіть теоретична можливість існування Союзу зникла, бо без України СРСР не міг функціонувати ані політично, ані економічно. Тож Біловезька угода лише юридично закріпила розпад, який фактично вже відбувся.

Створення незалежної країни показало перевагу логіки масових процесів проти логіки персонального рішення. Україна рухалася до незалежності поступово й передбачувано. Дисидентський рух, зростання національної самосвідомості, економічна криза Радянського Союзу, масові мітинги та страйки укладалися в широку картину політичного розвитку. Незалежність була не випадковим рішенням кількох людей, а кульмінацією довгого історичного шляху. Коли явище зрозуміле й закономірне, воно не потребує пояснення у вигляді легенд та змов.

Біловезька угода виглядала і досі виглядає інакше. Попри те, що розпад СРСР мав об’єктивні причини, сам момент юридичного формулювання, як-от знищення Союзу як суб’єкта міжнародного права, був здійснений невеликою групою політичних лідерів. Ця персоналізація процесу породила спокусу спростити складність історії до «троє чоловіків у лісі вирішили долю імперії». Прихильники цього міфу стверджують, що президенти трьох республік перевищили свої повноваження. Насправді, конституція СРСР визнавала право республік на вихід із Союзу. Угоду ратифікували парламенти України, Росії та Білорусі. Після українського референдуму союзні органи де-факто втратили легітимність щодо України. Сам Горбачов визнав незалежність України та інших республік, після чого союзна структура втратила юридичну основу. Угода була не узурпацією, а юридичним оформленням незворотного політичного процесу.

Значною частиною міфології щодо угоди є політична боротьба за інтерпретацію минулого. Українська незалежність швидко стала основою національного консенсусу. Її підтримали різні політичні сили, і понад 90% громадян підтвердили її референдумом. Це створило міцний фундамент легітимності, майже непорушний для фейків.

Інша ситуація склалася з Біловезькими угодами, оскільки для частини політичних еліт Росії та Білорусі вони стали символом «зради» і «розпаду великої держави». Відповідно, з’явився інтерес до дискредитації підписантів і кожного елементу цієї події. Російські медіа й політики впродовж десятиліть виробляли цілий альтернативний наратив: угоду нібито підписали в нетверезому стані, під впливом Заходу, з особистих амбіцій або навіть через незнання юридичних наслідків. Такі легенди відповідали запиту частини суспільства, яке переживало втрату імперії як травму. Тому міфи стали інструментом політичної боротьби, а не випадковим фольклором. Ба більше, пості-йно наголошується, що населення СРСР не хотіло розпаду Союзу. Цей міф зазвичай спирається на березневий референдум 1991 року, де більшість проголосувала за «оновлений Союз». Але слід зважити, що формулювання питання було розмитим і припускало реформовану конфедерацію, а не повернення до старої моделі. Після провалу путчу настрої суспільства змінилися кардинально. Зокрема, у грудні 1991-го українці однозначно підтримали незалежність. Отже, населення різних республік мало різні політичні очікування, і не можна стверджувати, що існувала загальнонародна воля «зберегти» Союз будь-якою ціною.

Зазначалося також, що СНД мала стати новим, ефективним союзом рівноправних держав. І справді, участь у Співдружності сприймалася багатьма як можливість зберегти економічні зв’язки. Проте реальність виявилася іншою, оскільки СНД не отримала належних механізмів впливу; країни діяли автономно й підписували лише ті документи, які відповідали їхнім інтересам. Росія з часом почала трактувати пострадянський простір як сферу привілейованих інтересів, що суперечило початковим принципам рівності. Таким чином, СНД не стала «м’яким продовженням» СРСР, а виявилася формальною структурою, яка не змогла виконувати інтеграційну функцію.

Події у мисливській резиденції породили не лише політичні суперечки, а й цілі фольклорні сюжети. Їх часто повторюють у медіа, книжках та переказують усно. Так, існує твердження, що головним творцем угоди був державний секретар РСФСР Геннадій Бурбуліс. Він відіграв помітну роль у формулюванні ключової фрази про припинення існування СРСР, яку згодом включили до тексту. Але насправді над текстом працювали групи юристів від трьох республік, остаточний документ формувався під час багатогодинних переговорів, а рішення ухвалювали не радники, а президенти.

Один із найживучіших міфів, який створює враження легковажності історичного рішення, є те, що угода з’явилася між тостами під час банкету та сауни. Насправді переговори проходили інтенсивно, від ранку й до пізньої ночі, а офіційний банкет був тільки після підписання документа, а не до цього. Жодних доказів «саун і гулянь» у процесі підготовки угоди нема, і це, радше, елемент політичного фольклору. Такі легенди з’явилися саме тому, що місце зустрічі було мисливською резиденцією, а формальна атмосфера була непритаманною для буденних дипломатичних нарад.

Врешті-решт, мовляв, документ підписали нетверезими, що є міфом, поширеним серед прихильників версії про «випадковість» або «необдуманість» угоди. Учасники переговорів неодноразово заперечували подібні твердження, а у день підписання проводилися юрисдикційні консультації, телефонні узгодження та робочі наради. Усе це і виключає неофіційний стан, оскільки документ проходив юридичне редагування, що неможливо у нетверезій атмосфері.

Багато свідчень учасників та експертів вказують на те, що Єльцин мав політичну лінію на посилення суверенітету РФ. Кравчук після референдуму 1 грудня отримав мандат не вступати в жоден союз зі старими союзними структурами. Шушкевич прагнув легітимного міжнародного статусу Білорусі. Юристи й експерти привезли напрацьовані документи та варіанти формулювань. Тобто не було «раптового осяяння» щодо ідеї ліквідації Союзу, а вона стояла на порядку денному й питання полягало лише в правовому оформленні. Що не було підготовлено заздалегідь, то, за свідченнями всіх учасників, не існувало готового тексту Біловезької угоди. Текст писався у Віскулах на основі російських напрацювань щодо співдружності, українських документів про незалежність, юридичних висновків та політичної домовленості трьох лідерів.

Ще одна популярна легенда, яка робить з учасників «жертв хитрої пастки», — це те, що президентів запросили на полювання, а підсунули угоду на підпис. Полювання, яке формально було у програмі, так і не відбулося через погану погоду та брак часу. Насправді всі троє приїхали на зустріч з чітким розумінням, що обговорюватимуть політичне майбутнє Союзу. Щодо ж претензій, що зустріч була таємною і проводилася за спиною урядів, то вони також не відповідають дійсності. Хоча переговори й велися непублічно, вони не були «змовою» бо уряди республік знали про підготовку, тому угода була оперативно ратифікована парламентами, а суспільству та світовій спільноті повідомили про підписання фактично того ж дня.

Серед чинників незадовільного ставлення до угод — і ностальгія за СРСР, але це не було бажанням повернути сталінізм чи командну економіку. Це суміш втраченого соціального захисту, страху перед хаосом 1990-х, ностальгії за молодістю, нерозуміння складних трансформацій. Для більшості людей (особливо старшого покоління) СРСР у пам’яті — не політичний режим, а емоційний образ стабільності, порядку і життєвої передбачуваності.

Особливим було почуття втрати великої держави, оскільки психологія людини легше приймає народження держави, ніж її смерть. Історія людства рясніє прикладами створення і зникнення держав. Проте психологічно сприйняття цих подій кардинально відрізняється. Народження держави асоціюється з новими можливостями, надіями і позитивними змінами, тоді як розпад держави — із втратою, страхом і травмою. Ця психологічна різниця пояснює, чому події, пов’язані з проголошенням незалежності, сприймаються легше і рідше обростають міфами, тоді як процеси розпаду стають джерелом легенд, конспірології та емоційних суперечок.

Таким чином, Біловезькі угоди не створили незалежну Україну, а лише поставили крапку там, де речення давно було написане. Декларація про суверенітет, Акт про незалежність і Всенародний референдум сформували політичний та юридичний фундамент нашої держави. Біловезькі угоди лише зафіксували нову реальність на міжнародному рівні, позбавивши імперію останніх ознак формального існування.

Коли історичний процес уже завершений, а політична сцена напівтемна, у ній легко побачити драму, змову або «таємний сценарій». Легше створити міф про ніч у лісі, ніж визнати, що розпад імперії був наслідком волі народів, економічної кризи та політичної деградації центру. Для України Біловезькі угоди стали юридичним підтвердженням уже здобутої незалежності, а для Росії це символ остаточної втрати імперського центру й контролю над колишніми республіками.

Микола ГОЛОВЕНКО,

член Об’єднання народних депутатів України першого скликання «24 Серпня» —

засновників державної незалежності України.