«Дорогами втрат і сподівань»: до 125-річчя від дня народження Євгена Филимоновича Маланюка (1897-1968), українського письменника, поета, публіциста, культуролога-енциклопедиста

Мій ярий крик, мій біль тужавий,

Зі збірки «Перстень Полікрата» (Львів, 1939)

1 лютого виповнюється 125 років від дня народження українського письменника, поета, публіциста культуролога-енциклопедиста Євгена Филимоновича Маланюка — одного з найяскравіших представників вітчизняної літератури XX століття, поета української еміграції.

Творчий доробок Євгена Маланюка став широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття через три десятиліття після його смерті. Довгий час ім’я цього поета було під забороною радянської пропаганди. Його творчість замовчували, фальсифікували. Змушений жити поза межами України, він усією своєю творчістю прагнув сприяти відродженню української держави для сильної та самобутньої української нації.

«Він палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядка і публіцистичному слові».

Наталія Лисенко-Єржиківська,

кандидат філологічних наук, науковий співробітник

Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

НАН України

Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого 1897 року в селищі Новоархангельськ Кіровоградської області. Батько походив із козацько-чумацького роду, а мати, Гликерія, була дочкою чорногорця Якова Стоянова.

Навчався Євген Маланюк в Архангородській початковій школі, яку завершив із відмінними результатами. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Восьмирічне перебування у стінах реального училища значно розширило світогляд Євгена Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру.

У 1914 році Євген Маланюк вступає до Петербурзького політехнічного інституту, проте Перша світова війна перешкоджає навчанню. Восени того ж року юнак стає курсантом Київської військової школи. У січні 1916 року потрапляє на Південно-Західний фронт. Невдовзі він старшина Української армії, бере активну участь у визвольних змаганнях 1917–1920 рр.

У жовтні 1920 р. поет потрапляє до таборів у Стшелкові та Щипьорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Євген Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою видає журнал «Веселка» (1922—1923), в якому й сам починає друкуватися. У 1923 році виходить «Озимина» – альманах трьох авторів: Євгена Маланюка, Михайла Селегія, Михайла Осика. Добірку з 12 патріотичних і ліричних віршів Маланюка вважають літературним дебютом поета. Цього ж року польський письменник Ярослав Івашкевич відгукнувся про них на сторінках варшавського часопису «Скамандер», зокрема стосовно поетичного доробку Маланюка зазначає: «Набагато спокійніший, миліший — Євген Маланюк. Зрівноважена задума, сконцентроване осягнення — то його характеристичні риси. Можливо, занадто монотонний в формі, може, забанальний в римі, — однак не раз зумів схвилювати істинно поетичним словом».

Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним. В Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос» (1925), яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі.

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко

Зі збірки «Стилет і стилос» (1925)

Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Євгеній Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті.

У 1929 році Євген Маланюк, завершивши навчання в академії, подався до Варшави, де працював інженером у міському магістраті, а потім викладачем Академії Генерального штабу польської армії.

На початку 30-х років організувалась група, пізніше умовно названа Варшавською (Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Юрій Липа, Андрій Крижанівський, Павло Зайцев, Євген Маланюк та ін.), яка підтримувала зв'язок із празькими й галицькими українськими літераторами.

Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Євгена Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки вітчизняної і світової культури.

На варшавський період припадає вихід у світ таких книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943).

Наприкінці Другої світової війни Євген Филимонович змушений був податися в еміграцію до Німеччини. Письменнику довелося працювати ліфтером, викладачем математики та української літератури в місті Регенсбург, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації. У цей період Євген Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності.

У червні 1949 року письменник емігрував з Німеччини до США.

Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку. І тут підтримував стосунки з польськими емігрантами, зокрема Яном Лехонем. Друкувався на сторінках паризької «Культури» («Kultury»), яку видавав Єжи Гедройц.

У 1958 році Євген Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

На американському континенті друкуються його книжки «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність – Василя Тютюнника, Марка Безручка та інших, «Проща» (1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964.),

Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа – тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).

Вже після смерті митця побачила світ збірка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972).

Творчу спадщину Євгена Маланюка широко досліджують сучасні вітчизняні літературознавці.

Так, книга Юлії Войчишиної «Ярий крик і біль тужавий…» (Київ, 1993) — це літературний портрет, спроба суцільного розгляду життя, поглядів і творчості Євгена Маланюка. «Книжка деталізує й насвітлює життя й творчість Євгена Маланюка, воїна і філософа, а передовсім поета, якому незалежна Україна буде віддячуватись упродовж століть за те, що «мобілізований до бою», він проніс гордо її прапор і вдихнув у наші вмираючі аорти живу кров непокори і державної свободи» – зазначає Дмитро Павличко, поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч.

Книга Леоніда Куценко «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань» (Кіровоград, 2002) — це своєрідна подорож країнами й містами, пов’язаними з життям і творчістю Євгена Маланюка у Чехії, США та Польщі у яких поет-вигнанець знаходив притулок. В основні розповіді — безпосередні враження автора від відвіданих місць, багаті архівні матеріали, щоденникові записи письменника та спогади про нього.

Видання «Євген Маланюк. Нотатники (1936-1968)» (Київ, 2008), починається записами, зробленими у Варшаві у міжвоєнний період, і закінчується перебуванням у Нью-Йорку часів холодної війни. Історична доля України, осмислення причин наших поразок та невдач, спогади дитинства, ескізи творчих задумів, надзвичайно потужний потік думок, висновків, прогнозів, пророцтв, гіпотез – як продовження поетового діалогу із собою, з епохою, з рідною землею. У фотододатку використано матеріали з архіву поета, що зберігається в архіві УВАН у США та в родинному архіві Маланюків у Празі.

Видання вибраних творів Євгена Маланюка зібрала й упорядкувала Олеся Омельчук «Євген Маланюк. Вибрані твори» (Київ, 2017). До уваги читача представлено публіцистику, відкриті листи, заяви, численні статті, зокрема літературно-критичні, нотатки з блокнотів та щоденників, фотоматеріали Євгена Маланюка. Видання містить праці, твори 1920-1950-х років, що не передруковувалися з часу їхньої появи.

«Євген Маланюк із найвидатнішого поета української еміграції перетворився на класика української літератури ХХ ст., його поезія – не лише крик зболеного серця, а ще і гарт, очисний вогонь, через який проходить наш народ на нелегкому шляху до своєї державності й духовності».

М. Ільницький, літературознавець, критик, поет, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор філологічних наук

Олена Гладенька, провідний бібліотекар відділу соціокультурної діяльності Одеської національної наукової бібліотеки.