Сучасна українська проза динамічно розвивається та рясніє яскравими іменами, які достойно представляють нашу літературу за кордоном. З кожним роком список живих «класиків» поповнюється й розширюється. Але зараз перед майстрами пера стоять непрості завдання. Читач дуже часто зі скепсисом ставиться до нових імен та може відверто губитися в безмежному асортименті видань. Бібліотекарі Одеської національної наукової бібліотеки підготували добірку із непересічних книжок сучасної української літератури. Пропонуємо до уваги першу частину видань. Впевнені, що серед них ви неодмінно знайдете цікаву для себе.

Лис В. «Століття Якова» (Харків, 2019)

«Століття Якова» — роман українського письменника та журналіста Володимира Лиса, що був опублікований у 2010 році та став переможцем конкурсу «Ґранд-Коронація слова». За мотивами роману телестудія «1+1» створила чотирисерійний однойменний серіал (реж. Бата Недич, 2016).

Книга побудована у формі життєпису: українець із Полісся – Яків Мех на порозі свого століття пригадує основні події свого життя. За свій вік він пережив п'ять держав: Російську імперію, УНР, Польщу, гітлерівську Німеччину, сталінський СРСР. Яків змушений був виживати та пристосовуватися до обставин: дитяче нещасливе кохання (дівчина стала чужою нареченою), служба у Війську Польському, кохання до польської шляхтянки, війна з німцями, полон і знову війна, велика і особиста трагічна українсько-польська різанина, драматичні повоєнні події. Але він не зламався: терпів, загартовувався та боровся. Яків прожив життя, подій якого вистачило для кількох людей. Незважаючи на всі складнощі та випробування долі, він до глибокої старості зберіг у душі почуття любові та вміння любити, інтерес до мінливого світу, не розучився людяності та не втратив бажання допомагати тим, хто цього потребує.

Історія життєва, проста, чаруюча, справжня. З мовознавчої точки зору книга цікава вживанням справжнього західнополіського діалекту, який досі активно вживають у тих краях. Цей твір насичений лірикою та складними психологічними моментами, які спонукають читача пережити разом з героями усі життєві повороти.

Костенко Л. “Записки українського самашедшого” (Київ, 2019)

Ліна Костенко – найвизначніша сучасна поетеса, яскравий представник покоління «шістдесятників», лауреат великої кількості літературних премій і нагород. Її називають душею України, бо її рядки – це найважливіша правда, а кожне слово як криця. Її вірші, здається, знають усі. Але Ліна Василівна сильна не тільки в поезії, вона ще і талановитий прозаїк. Бо так глибоко, пронизливо, точно і чесно може тільки вона.

«Записки українського самашедшого» — перший її прозовий роман – вийшов у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» (м. Київ) у грудні 2010 року та одразу став українським бестселером.

Оповідь ведеться від імені 35-річного комп’ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу. У світі надмірної інформації і тотального відчуження він прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.

Лавина негативної інформації з усіх боків, нерозкриті замовні вбивства, брудна передвиборча гонка, Помаранчева революція, натхненна молодь, боротьба за мову – все це до болі нам знайомо. Відтворено події, на диво живі, болючі й сучасні. І від цього стає моторошно. Під «Записками українського самашедшего» може підписатися будь-який українець, особливо, якщо має трішки за тридцять. Ліна Костенко дала справді панорамний і закарбований відбиток доби, такої, як її могла побачити мисляча, але пересічна людина.

За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» – насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання й публіцистики. Це глибоке читання, яке треба добре відрефлексувати в собі.

Андрухович Ю. “Рекреації” (Харків, 2017)

Юрій Андрухович – знаний український поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським» феноменом. Лауреат багатьох престижних літературних нагород.

Перший роман Юрія Андруховича «Рекреації» був опублікований у 1992 році та посів почесне місце в пантеоні сучасної української літератури. Але спочатку, після публікації в часописі «Сучасність», він так обурив непідготовлених читачів журналу, що вони навіть погрожували припинити передплату та подати до суду за моральні збитки.

«Рекреації» – це перший твір, у якому виникає вигаданий Юрієм Андруховичем населений пункт — Чортопіль. Сам роман – пряна суміш карнавалу, містики, еротики, сповідальної щирості, що з часом переходить у нещадне самовикриття, поєднання гумору, гротеску та епатажу. Тут миготять тіні Гоголя, Фрейда, Булгакова, Бахтіна, а сама проза – данина «фантастичному реалізму». І все це про те, як четверо молодих українських поетів відправляються в карпатське містечко на Свято Воскресаючого Духа і опиняються в самій гущі неймовірної фантасмагорії. Головні герої однаково запально дискутують і про мистецькі шедеври, і про якість горілки.

Вже сама назва, як, зрештою, і кожна інша деталь, містить у собі ряд ілюзій, асоціацій, ремінісценцій тощо. Кількість ймовірних приміток до роману могла б сягнути кількості приміток до «Улісса», оскільки «Рекреації» не дають можливості розслабитися вдумливому читачеві. Андрухович фехтує цитатами, жонглює словами та сміливо оперує власною біографією.

Забужко О. “Музей покинутих секретів” (Київ, 2019)

Оксана Забужко одна з найбільш відомих особистостей у сучасній українській літературі. Її книги зачіпають важливі соціально-політичні питання як країни в цілому, так і життя кожного українця окремо.

За сюжетом, відома журналістка Дарина Гощинська та її коханий Адріян Ватаманюк, торговець антикваріята, намагаються розібратися в хитросплетіннях минулого своїх і сусідніх родин. На 830-ти сторінках – десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті КДБ архіви, забуті драматичні сторінки радянських 1970-1980-х і буремних 1990-х. Сюжетні лінії нашаровуються одна на одну як пласти. Разом з історією Дарини мимо читача проходять три покоління родини її коханого, особисті стосунки, пристрасть, втрачений зв’язок поколінь, народні психотравми. Все це, переломившись у долях головних героїв, народжує новий погляд на наше сьогодення. Герої «Музею покинутих секретів», подібно до дитячої гри «Секрет» (коли дівчатка створюють колаж із цікавих предметів, накривають скельцем і присипають землею в місці, відомому тільки двом), шукають забуту чи приховану історію.

«Музей покинутих секретів» дістав схвальні відгуки української та зарубіжної критики, був нагороджений Центральноєвропейською літературною премією «Анґелус» (2013), перекладений англійською, німецькою, польською, чеською, російською мовами, неодноразово відзначений як «Книжка року» (в Україні, Німеччині, Швейцарії, Польщі). Сама Оксана Стефанівна називає роман своїм magnum opus.

Читати його варто не тільки заради сюжету. Роман цінний саме роздумами авторки, чіткими, виваженими і багатогранними. Відчувається, що вони відшліфовані до лабораторної точності. Ці думки треба смакувати та дегустувати. А роль художнього викривлення і зміщення на себе значною мірою взяла мова – як і завжди в Забужко, вона цікава: виразно експериментальна, десь археологічна, десь діалектна, сленгова чи суржикова.

Шкляр В. «Чорний ворон» (Харків, 2019)

Є в Черкаській області місцевість, що зветься Холодний Яр. Природній рельєф сприяє тому, що в глибоких балках та ярах навіть влітку немає спеки. Доповнює цю картину густий ліс. Саме тут відбуваються події історичного роману «Чорний ворон. Залишенець» українського письменника Василя Шкляра. Роман був відзначений Шевченківською премією 2011 року, але Шкляр відмовився прийняти її із рук Дмитра Табачника. Натомість, з ініціативи Юрія Андруховича 17 квітня 2011 року у Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України було вручено Народну Шевченківську премію. Кошти на неї зібрали меценати та звичайні громадяни України

В основі сюжету – війна Холодноярської республіки — чотирирічного державного утворення на Лівобережній Україні, що стало осередком спротиву радянській владі у 1920-х роках. На бойовому чорному прапорі холодноярських повстанців був напис: «Воля України або смерть». Вони не вийшли з лісу навіть тоді, коли навкруги запанувала чужа влада і вже не було надії на визволення. Головний герой роману, один з останніх отаманів Холодного Яру, «залишенець» Чорний Ворон — обдарований військовий керівник, боєць, месник.

Тема, довгий час табуйована та міфологізована радянською владою, не розвивалася довгий час і в незалежній Україні, тому її поява сколихнула не лише інтелігенцію та еліту, а й усе суспільство. Василь Шкляр змальовує цілу галерею портретів, показуючи історичну ситуацію з різних точок зору: прості селяни, зневірені козаки, які «йдуть на амнестію», червоноармійці, найманці, священники, «лісовики». Кожен по-своєму дивиться на дійсність і обирає свій шлях.

Письменник провів кропітку дослідницьку роботу: вивчив багато історичних документів тих часів, використав усі можливі наукові видання, що досліджували повстанський період, спілкувався з нащадками. Довгих тринадцять років пішло на написання “Чорного ворона”. Отримуючи нову інформацію, Василь Шкляр багато разів переписував та вносив зміни у текст роману. Відразу кидається у вічі те, що автор вклав частинку своєї душі у його створення. Він ніби прожив його разом із своїми персонажами, і надав таку ж змогу своєму читачеві.

Всі книги є у фонді Одеської національної наукової бібліотеки. Замовити їх можна через персональний абонемент, який працює в читальному залі ОННБ за адресою вул. Акад. Філатова, 1.

Далі буде…

Провідний бібліограф

Стягайло Вероніка.