2 березня у виставковій залі Одеської обласної організації Національної спілки художників України по вул. Торговій, 2 відкрилася традиційна Шевченківська виставка образотворчого мистецтва.

Факти відомі, та все ж згадаймо: Шевченко ніколи не був чужим Одесі, хоч ні разу не бував тут. А проте, був завжди близький одеситам. Одразу ж по його кончині одеська газета вмістила траурне повідомлення. Тоді ж таки композитор Василь Пащенко написав полонез на смерть поета — то був найпопулярніший під ту пору музичний жанр. Про цю музику газета писала, що вона створена на ясній мелодії, неважка для виконання та видана витончено, з віньєткою, яка вдало відтворює портрет Шевченка.

Одеська преса, назагал, багато писала в тих роках про Кобзаря і про все, пов’язане з його ім’ям. Ось уривок з матеріалу, вміщеного в одній із газет: «На далекій півночі в пам’яті поета воскресають картини української природи, образи його героїв, пригадуються йому розповіді столітнього діда, очевидця уманської різанини, і сильними величавими звуками передаються вони в поемі «Гайдамаки», що вийшла 1841 року. Нарешті, знудьгувавшись за батьківщиною, їде він на південь».

Не можливо минути ще один дуже важливий факт: автором музичного вступу до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» — став випускник нашого університету Данило Крижанівський, тоді гімназіяльний учитель у місті Бол-граді. Ця музика за силою та глибиною відтворення духу Шевченкової поезії стала врівень з такими музичними шедеврами, як «Заповіт», «Думи мої, думи», виконання яких ми слухаємо стоячи.

Доля Шевченкової творчости та його життєва доля, саме ім’я Кобзаря стали багато в чому ви-значальними у долі українського народу. Були, як знаємо, й часи різноманітних заборон, і часи, коли достосовували Шевченка до ідеологічних потреб. Та ж таки музика «Реве та стогне…» звучала позивними українського радіо в евакуації. В усьому цьому неважко було побачити певне лукавство та лицемірство, загравання з українцями, котрі здобували перемогу імперії у тій війні, і треба було додати їм трохи національних гордощів.

Тож Одеса може пишатися своїми власними давніми традиціями пошанування Шевченка у всенародному річищі. А з-поміж різних мистецьких подій в Одесі логічним продовженням давньої прихильности до Кобзаря народилася своя — можливо, що й одмінна від багатьох інших повсюдно в країні — мистецька традиція. Це щорічна велика березнева — саме у ці дні — художня виставка. Цьогоріч на її афіші дві дати: 1814-й — рік народження Тараса Шевченка та 2023-й — рік війни з імперською росією, котру він ненавидів, війни, на якій ми захищаємо всі ті національні постулати, на які він вказує нам у своїй творчості. А ще на тій афіші чотири барви: синя з жовтою і червона з чорною — кольори нашої боротьби.

Уже кілька років — здається, від 2014-го, року 200-ліття Т.Г. Шевченка, — цей вернісаж відбувається у форматі виставки-конференції. Ініціатором, а відтак і постійним куратором її став заслужений художник України Сергій Савченко. На цю виставку одеські мистці несуть твори, які вважають кращими, найвдалішими. А можливо, щоби звірити з ним свої думки та прагнення. Як у відомій пісні:

Іду крізь свята і крізь будні,

Крізь глум юрби і суєту

Ні, не в минуле, а в майбутнє

До тебе я, Тарасе, йду.

Зрозуміло, ця виставка не безпосередня прив’язка до суто шевченківської тематики, на ній — не похилені хатинки чи сільські краєвиди з тинами (хоча трапляється й таке). Хто як розуміє своє завдання у цьому контексті. Є і портрети, і краєвиди українські, і символи — все тут залежить від ступеня таланту, від заглиблення не лише в творчість Тараса Шевченка, а й у розуміння української національної ідеї. Хочеться думати, що художники читають його твори, знають його малярство.

Приходять на ці виставки, що поєднані з невеличкими конференціями, запрошені гості: літератори, науковці, передовсім — історики, філологи, музиканти, якось навіть завітав Тарас Петриненко. Вповідають про нашого народного генія, читають його поезію.

Цьогорічну виставку своїми виступами поглибили професор Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Тарас Гончарук і доцент цього ж вишу Ірина Нечиталюк. Відкриваючи мистецьку подію, тон задав Сергій Савченко, надзвичайно вдало пов’язавши творчість Кобзаря із сучасністю (він же, до слова, є також автором афіші) та назвавши ці виставки-конференції «подоланням галузевого герметизму», себто участь у події образотворчого мистецтва представників науки, літератури, інших видів мистецтва, а також підкресливши цілковито фаховий рівень робіт. А ще він зауважив, що нинішня подія є виявом нашої ідентичности в історично-культурному контексті, і висловив упевненість, що «настане пора, коли ми будемо славити час, який сприяв звучанню яскравим знаком образу сучасного українця, котрий, нарешті, закріпив за собою благодатний, правдивий історичний спадок».

Говорили на відкритті виставки про Тараса Шевченка — його завше актуальні ідеї, що їх наш національний пророк приніс у сьогодення і які ми далі несемо у майбутнє.

— Це наша просвітницька виставка, — наче підсумував керівник обласної організації НСХУ, народний художник України Анатолій Горбенко. — Кожен для себе щось відкрив, можливо, й замислився: що ми творимо, для кого.

Тож нехай запанують у наших серцях Шевченкові гострота й непідкупність.