За час, що минув після відновлення незалежності нашої держави, значно зросла кількість тих, хто цікавиться історією України, особливо періодом Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Сучасні історики відкрили цілу когорту українських героїв, на яких комуністична влада наклала табу. Серед них яскравою зіркою засяяло ім’я генерала-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка, чиє життя і діяльність тісно пов’язані з українською Одесою.

Через закритість архівів КГБ-ФСБ на московії, Гулий-Гуленко і дотепер залишається однією із загадкових постатей українського національно-визвольного руху. Досі невідома точна дата народження майбутнього українського генерала. Лише на початку 2020-х історик Юрій Митрофаненко із Кропивницького повідомив про віднайдення метричної книги, в якій зазначається, що Андрій Гуленко був хрещений 2 жовтня 1886 року.

Батько майбутнього отамана Олексій Гуленко походив з південної Київщини, з-під містечка Городище (нині — Черкаська область). Саме ж прізвисько Гулий, Гулак — козацького походження й означає волоцюга. Та родина Гуленків, про яких мова, точно не з волоцюг. Вона була заможною, вела господарство, користувалася повагою громадян і намагалася дати дітям добру освіту. У 1896 році батьки віддали Андрія на навчання в Одесу, у відому на всю Херсонську губернію Рішельєвську гімназію, будівля якої й сьогодні стоїть на розі Торгової та Садової вулиць, біля Нового базару. Навчаючись у гімназії, хлопець з великим інтересом знайомився з українською літературою та історією. Інтерес до минулого привів його до Української громади, що згуртувалася тоді в Одесі і з часом дала низку яскравих діячів. Після закінчення гімназії в 1907-у вступив до інституту сільського господарства і лісівництва в Новій Олександрії (сучасне місто Пулави в Польщі). Там також долучився до діяльності української спільноти.

Після закінчення інституту був призваний до російської армії й потрапив в 11-й саперний батальйон, що дислокувався в Одесі. У його складі прапорщик Гуленко пройшов Першу світову війну. Брав участь у боях, отримав поранення, на початок 1917-го дослужився до штабс-капітана і був нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня — найвищою бойовою відзнакою для молодших офіцерів. На фронті до свого прізвища додав ще й родинне прізвисько Гулий.

Під час Лютневої революції був одним з організаторів українського руху на румунському фронті, делегатом Румчороду та Першого всеукраїнського військового з’їзду. Із листопада 1917-го — начальник господарчого відділу Управління техні-чних військ Українського Генерального штабу. У січні 1918-го брав участь у вуличних боях проти заколотників у Києві. У квітні того ж року призначений командиром інженерного полку 3-го Херсонського корпусу Армії УНР.

Улітку 1918-го через невдалу кадрову політику військового міністра Української Держави Михайла Рогози зі збройних сил почали звільняти офіцерів, які не мали належної освіти. Серед них опинився і Гулий-Гуленко, якому довелося покинути Україну й вирушити на Кубань і в Ростов, де перебував чи то із завданням, чи з власної ініціативи. У цей час навіть був заарештований контррозвідкою «білогвардійців».

Андрій Гулий-Гуленко брав участь у протигетьманському русі. У грудні 1918-го призначений начальником Катеринославського коша Дієвої армії УНР. У січні наступного року вдалося створити фронти Херсон — Олександрівськ (Запоріжжя) — проти «білогвардійців» та Олександрівськ — Новомосковськ — проти загонів Нестора Махна. Однак уже в лютому під тиском більшовицької орди під орудою тодішнього отамана Матвія Григор’єва українське військо змушене було відступити на захід.

Улітку 1919-го виконував обов’язки штаб-старшини для доручень при військовому міністрі УНР, а восени увійшов до складу Центрального повстанського комітету, організував загін із кількох сотень бійців і здійснив рейд тилами «білих» та «червоних». У грудні, розгромивши біля Знам’янки військо генерала Антона Денікіна, загін Гулого пішов штурмом на Єлисаветград і звільнив місто від московських окупантів. До кінця року його частини контролювали територію Черкаси — Єлисаветград — Катеринослав. Чисельність повстанських загонів, які в цей час йому підпорядковувалися, сягала 20 тисяч осіб.

Наприкінці січня 1920-го в селі Володимирівці загони Гулого-Гуленка зустрілися з південною колоною Армії УНР під проводом отамана Михайла Омеляновича-Павленка, що здійснювала Перший зимовий похід. 12 лютого повстанці влилися до складу Запорізької дивізії (згодом — 1-а Запорізька дивізія), яку очолив Гулий-Гуленко. 16 квітня ця дивізія відзначилася у взятті Вознесенська, де були величезні армійські склади зі зброєю та спорядженням.

Під час польсько-радянської війни (травень-листопад 1920-го) Гулий-Гуленко продовжував командувати 1-ю Запорізькою дивізією. У листопаді українська армія змушена була перейти через Збруч і скласти там зброю. Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, 10 листопада здав дивізію генерал-хорунжому Гаврилові Базильському, за іншою версією — був скерований в Україну наказом Симона Петлюри.

23 листопада на чолі 365 вершників із 50 кулеметами він пробився через лінію фронту в більшовицькі тили. На початку грудня його загін з’єднався з козаками отаманів Гризла, Цвітківського та Дерещука й долучився до боротьби у районі Умані, Тального, рідного Новоархангельська. Напередодні Нового року у бою біля Христинівки Гулий-Гуленко отримав порання і в середині січня 1921-го перебрався через замерзлий Дністер до Румунії, де був інтернований.

Головний отаман армії УНР Симон Петлюра удостоїв Гулого-Гуленка звання генерала-хорунжого. 30 червня 1921-го він був призначений командувачем 1-ї Південної групи (Бессарабської) антибільшовицького повстання, що готувалося. Гулий-Гуленко зобов’язувався створити на південному Правобережжі мережу підпільних центрів, які стали б опорою під час збройного виступу. Одна з таких груп почала діяти в Єлисаветграді, однак ЧК майже одразу вдалося ввести до складу підпільників зрадника.

Усе літо й ранню осінь генерал Гулий-Гуленко поклав на відновлення мережі українського підпілля. Він розумів, що дорогоцінний час втрачений, але мав надію на успіх, як узимку 1919 — 1920 років. У середині жовтня отримав наказ виїхати в зону зосередження Південної (Бессарабської) групи. У ніч на 17 жовтня з півтора десятком старшин перейшов прикордонний Дністер. Дорогою загін поповнювався людом, однак через якийсь час повстанці дізналися про катастрофу головних сил під Базаром. Відтак у кінці грудня довелося повернутися в Румунію.

На початку червня 1922 року, закупивши партію кіс, Гулий-Гуленко під виглядом простого селянина їздив на дідівському возі, продаючи їх, по ярмарках. Справжньою метою мандрів було збирання достовірної інформації про стан більшовицького запілля. Ще одна думка гнала його на Батьківщину — прагнув вивезти за кордон сина, який жив у родині сестри Наталки в Новоархангельську.

Чекісти здогадувалися, що Гулий в Україні, але розставлені пастки не спрацьовували. Лише випадкова зустріч на початку червня в Одесі з давнім знайомим Діком, за яким ЧК також вела стеження, призвела до того, що 12 липня Гулого-Гуленка заарештували. Після арешту його одразу доставили до столиці УСРР Харкова. Майже три роки тривало слідство, і 27 травня 1925-го Харківський губернський суд засудив Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка до десяти років ув’язнення.

Після цього тривалий час біографія отамана закінчувалася фразою «подальша доля невідома», але завдяки Юрієві Митрофаненку ми сьогодні знаємо більше подробиць про те, що сталося пізніше. У 1927-у більшовики амністували отамана, дозволивши йому виїхати на Донбас і працювати агрономом, бо мав відповідну освіту. Але він дивом опинився в Польщі, про що дізнаємося з листа колишнього керівника контррозвідки УНР Микола Чеботаріва до сотника Володимира Шевченка: «Тільки для Вас: Гулий-Гуленко, генерал, втік з большевії. Зараз знаходиться у мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол. А. М. (А.М. Левицький, президент УНР в екзилі) ще його не бачив, але знає, що він тут».

Про перебування Гулого-Гуленка в Польщі ЧК дізналося в лютому 1928 року, а через деякий час чекістам вдалося знову заарештувати колишнього отамана. 30 квітня 1929-го колегія ОДПУ засудила Андрія Гуленка до розстрілу за ст. 58-6 (особливо небезпечний шпіонаж). Вирок було виконано 10 травня того ж року. Тіло генерал-хорунжого Армії УНР поховали на Ваганьківському цвинтарі в Москві. На жаль, деталі справи й досі залишаються недоступними.

Після смерті батька справу визволення України продовжили син Володимир й онук Василь.

Володимир залишився в Україні і вивчився на лікаря. Після усиновлення отримав прізвище Барладяну-Бирладник. У 1944 році, коли СМЕРШ дізнався про справжнє прізвище батька, був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення, працював у таборі лікарем, помер у 1946-у.

Онук — Василь Барладяну-Бирладник — народився в 1942-у в Молдові (тоді — Трансністрія). Поет, публіцист, мистецтвознавець, учасник дисидентського руху, в 1977 — 1983 роках перебував в ув’язненні. Помер в Одесі 3 грудня 2010-го.

Ми повинні берегти пам’ять про всіх наших героїв — і про тих, хто більше сотні років тому виборював нашу державність, і про нинішніх, які в тяжких, кривавих боях звільняють нашу Батьківщину від московських зайд. Й увічнювати їхні імена на меморіальних таблицях та в назвах вулиць.