|
Про користь просвітянських мандрів
09.11.2023 / Газета: Чорноморські новини / № 46(22471) / Тираж: 8525
Війна руйнує, але водночас створює додаткові можливості. Головне — хотіти і змогти ними скористатися. Чим більше людей налаштується на активне націєтворення — тим краще. Дехто подумає: яке вже там націєтворення? Найкращі хлопці щодня гинуть на фронті, мільйони людей виїхали за кордон і не факт, що захочуть повертатися. Демографія проти нас. Усе це так, але йдеться саме про компенсаторні механізми. Чим раніше вони запрацюють, тим меншими будуть наші втрати. Надто багато скалічених? А ви знаєте, скільки поміж них героїв? Скільки пасіонаріїв! Є такі самородки, що й на протезах можуть ходити по школах та університетах, успішно виховуючи молоде покоління. Все залежить від особистості. Просто необхідно творити «центри кристалізації», які б цим питанням займалися. І щоб туди неодмінно входили представники навчальних закладів, зацікавлені в такій роботі. Усе вийде, якщо захотіти. Свого часу я вирішив писати про загиблих героїв. Спочатку про тих, кого знав особисто, а потім і про інших, якщо про це просили побратими. Оскільки це різні географічні точки, доводилося чимало їздити. Наївно вважав, що варто лишень зробити поштовх, бодай якісь перші кроки, як усі вдови й родичі загиблих воїнів почнуть об’єднуватися. У житті — все складніше, адже потрібен час, аби відійти від болісної втрати. Не менше року потрібно, це однозначно. Помітив, що в одній і тій же ситуації чоловіки і жінки поводяться по-різному. Шонійоз Хамраєв із Луцька багато зробив для збереження пам’яті про свого сина Рустама, тоді як його дружина закрилася в собі. Активний майданівець Рустам загинув на Луганщині ще в 2014 році. Батько фактично його замінив — у сенсі ідеологічної роботи. Те ж саме можна сказати і про батька капітана спецназу Олександра Петраківського, якого побратими знали за позивним «Фартовий». Офіцер у бою віддав свою каску пораненому підлеглому, а сам тоді ж, під час мінометного обстрілу, отримав важке поранення в голову. Чим не сюжет для фільму? А батько трагічно загиблого дослідника Кубані Олексія Курінного зібрався із силами і навіть подужав закінчити кандидатську дисертацію сина! Це також приклад для наслідування. Матерям і дружинам полеглих дещо важче з огляду на підвищену жіночу емоційність, і відходять вони довше. Тому починати треба з чоловіків. Але з часом і жінки намагаються продовжувати добрі справи загиблих родичів. Про таких теж варто розповідати суспільству. Оскільки рівень українського патріотизму завжди був різним, залежно від регіону, потреба в просвітянських поїздках була завжди. Адже дуже важливо знати місцеву специфіку, щоб виробити якусь оптимальну всеукраїнську лінію. Тож і я їздив, починаючи з 1991 року. Назавжди збережу в серці свої перші поїздки до Криму і на Донбас у 2007-у і в 2009-у. У Донецьку мені тоді дуже допомагала Марія Олійник. Вона підказувала, на що звертати особливу увагу, часом сприяла з транспортом. Одного разу навіть організувала поїздку на так звані вугільні «копанки», щоб я краще розібрався у цій темі. Пригадую, що завжди підбігав до потяга, який ось-ось мав рішати на Київ, тодішній редактор «Донеччини» Ігор Зоц. Це вже коли я повертався назад. Він дарував якийсь сувенір, авторучку, блокнот для записів, кілька газет, книжечку з віршами місцевих поетів та ще й давав якусь канапку на дорогу. Було дуже приємно відчувати, що в місті, не надто теплому до українства, є «свої люди», які завжди на посту. Це мотивувало й окрилювало! Поїздки не лише інформують. Вони неабияк зближують. Пригадую, як у жовтні 2014 року познайомився з луганським просвітянином Іваном Захарченком. Іван Михайлович на той час встиг побувати «на підвалі» й тому був вимушений перебратися на Волинь. Сумував за рідною Луганщиною і намагався час від часу бувати хоча б на неокупованій її частині. Перетнулися ми у Луцьку. У пенсіонерів завжди сутужно з коштами, тому вирішили скористатися щасливою нагодою — поїхати у Сватове з Волинським народним хором. Місця в автобусі нам обіцяли, а ніч ми провели в неопалюваному приміщенні, підстеливши під себе кілька розірваних картонних коробок. Ще й стиснуті кулаки довелося тримати під нирками, рятуючи їх від осінньо-го холоду. Такий собі «пенсіонерський спецназ», як доповнення до Волинського народного хору. Так і переночували з Михайловичем. Зрозуміло, що подібні аскетичні поїздки неабияк зближують. Потім Іван Захарченко перебрався на Одещину, а відтак заклав підґрунтя і для мого глибшого дослідження Південної Бессарабії. Вчитель української почав учити болгарську мову, оскільки у тому районі проживало чимало болгар. А потім і за сербську взявся. Сам же втішався, коли представники болгарської інтелігенції у розмові з ним переходили на українську. Ось такий він — комунікабельний і неординарний луганський просвітянин. Михайлович, до речі, на початку 1970-х, працюючи вчителем української і йдучи на роботу вздовж залізничної колії, нерідко залишав на луганських товарняках напис крейдою: «Слава Україні!». Дружити з таким слобожанцем — велика честь! У 2018 році Іван Захарченко покликав мене у гості. Пообіцяв повезти в давнє козацьке село Плахтіївку, в болгарську Зорю і ще в якийсь молдовський населений пункт — на вибір. Хіба я міг відмовитися? Звісно ж, поїхав на Одещину. Тим паче, що було велике бажання принагідно познайомитися з редактором патріотичної одеської «Чорноморки» Іваном Мельником. Це настійно рекомендував мені коломиянин Микола Солоненко. З цим прикарпатцем я познайомився завдяки перебуванню в Севастополі у 2011-у, тобто ще задовго до окупації. Незалежно один від одного ми провадили агітаційно-ознайомчі поїздки на півострів і випадково перетнулися у місцевої активістки Богдани Процак. І це теж аргумент на користь як системних просвітянських мандрівок, так і наявності своєрідних штабів на місцях. Як бачите, завдяки подібним «центрам кристалізації» навіть галичани можуть познайомитися у Криму. В Одесі ж — як рані-ше, так і тепер — непогано координує патріотичну роботу газета «Чорноморські новини». Знайомство з редактором «ЧН» Іваном Мельником — це додаткові можливості і додаткова мотивація. І тут прикарпатець Микола Солоненко виявився правим. Саме час сказати кілька теплих слів про мальовничу оазу українства — Коломию. Це не просто дороге для нас місто, це справжня пісня! Тут повнокровно звучить українська мова, тут усе дихає історією, а місцевий люд свідомий своєї загальнонаціональної місії. Якщо вже я, львів’янин, їду в Коломию, щоб «підзарядити» свої творчі батарейки, то це про щось та говорить! Звісно, у Львові патріотичний потенціал не менший, ніж у Коломиї. Та й населення в десять разів більше. Але в Коломиї все якось компактніше, зручніше, родинніше, емоційніше... Коломия нікого не відштовхне, навпаки — всіх пригорне до себе. А ще тут є чому повчитися. Пригадуєте знаменитого канадського мецената Петра Яцика? Він підкреслював, що українці повинні навчитися бути багатими. Уміють же такими бути євреї, вірмени, британці... Так ось, у чомусь Петра Яцика нагадує лідер коломийських просвітян Василь Глаголюк. Не лише генерує ідеї, а й добре бачить шляхи їх реалізації. Коли довелося збирати кошти для Тероборони і ЗСУ, місцева «Просвіта» взяла найактивнішу участь. З подачі Василя Петровича було проведено кілька аукціонів, на яких виставлялася на продаж срібна монета «Гетьмани України», виготовлена банком «Хрещатик» у 2012 році. В Коломиї вона була продана за 37 тисяч гривень, у Вінниці — за 30 тисяч гривень, у Житомирі — за 2 тисячі доларів! Таку ж монету у Польщі купили за 2 тисячі євро! Ці монети представили зі своєї родинної колекції батько й син Василь та Олексій Глаголюки. Олексій Васильович давно займається банківською справою. Маючи вагоме становище у суспільстві, постійно контактував зі своїми революційними земляками-майданівцями у буремному 2014-у. Зокрема, дуже допомагав з пальним. Напевно, саме про таких українців і мріяв незабутній Петро Яцик. Отже, не лише мандрівні «просвітянські атоми» потрібні Україні, а й діяльні штаби. Всім учитися у Коломиї! Хороший штаб — це як вулик. Робочі бджоли самі до нього потягнуться. У цьому я переконався, спілкуючись по телефону з лідерами Житомирської, Херсонської, Миколаївської обласних «Просвіт», які з початком війни вимушені були шукати притулку на заході України. Столиця Покуття всіх пригріла і всім сподобалася. Зокрема, голова Миколаївської «Просвіти» Олександр Мачула більше року в’язав сітки та ще й встиг написати книжку «Під сирен голосіння». Коломийські просвітяни допомогли її видати, а підприємець Генадій Романюк навіть відвіз частину тиражу на передову. У нього понад 40 волонтерських поїздок на лінію фронту, а це також свідчить про те, що просвітяни Коломиї однозначно можуть бути прикладом для інших. Лідер житомирських просвітян Святослав Васильчук оці-нив Коломию так: «Люд там дуже патріотичний! Навіть Житомир трохи не дотягує до того рівня... Там усе просякнуте духом державотворення, це місто-музей, справжня оаза українства! Мабуть, не мені одному хотілося б там жити. Але, в той же час, набравшись того коломийського духу, хочеться якнайбільше зробити вдома...». Божественна Коломия... Чого тільки варта геніальна ідея створення тут Музею коломийської книги?! А Музею української мови?! Титан педагогіки і просвітянської справи Валерій Ковтун (свого часу мені доводилося спілкуватися з ним) не лише генерує чудові замисли, але й уміє послідовно втілювати їх у життя. Втім, без організаторських здібностей Василя Глаголюка все реалізувалося б і важче, і довше. У тому й сила місцевих просвітян, що вони уміють взаємодіяти і бути прикладом для всієї України. Ви можете уявити собі музей ковельської книги? Або сарненської? Або шосткінської? Тобто не обласного центру, а просто чималенького міста. Щось не чув про таке. А в Коломиї є! Бо Коломия — це як своєрідна Академія патріотичних наук: поєднання високої активності, щирості та любові. Тому важливо, щоб сюди їхали активісти з інших регіонів. Зазначу, що в 2017 році російськомовна поетеса з Маріуполя Оксана Стоміна побувала тут і сповна відчула цю любов. Трохи про саму Оксану. Тепер вона пише українською! І є еталоном «народної дипломатії», бо вміє знаходити цікавих, перспективних людей. Вона встигла побувати і в Білорусі, і в Литві, і в Польщі, і в Німеччині, і в Італії... Скрізь дуже добре представляла Україну, і я наперед знаю: якщо Оксана Стоміна їде кудись — там обов’язково слід чекати помітного просування в патріотичній справі. А вона ж свого часу також черпала натхнення в Коломиї. І є деякі коломийські штришки у її підходах до роботи. Знаючи її вміння об’єд-нувати патріотичних людей, і проукраїнських маріупольців зокрема, під час своєї останньої зустрічі зі Стоміною я передав їй ксерокопії низки статей «Слова просвіти» під загальною назвою «Люди з Міста Марії». Принагідно ми пригадали, як тепло нас приймав пасіонарний коломиянин Геннадій Романюк навесні 2017 року. Інколи складається так, що навіть найактивніші люди обмежені у своїй активності, оскільки регіон там дуже зросійщений. Скажімо, в Одеській області «Просвіта» ефективно працює лише у Балті та в Чорноморську. І це зрозуміло — місцеве населення Одещини ще не настільки національно пробуджене, як на Прикарпатті. Але я принципово займаюся популяризацією просвітян Чорноморська, оскільки це місто стратегічно важливе для України. Є там колишня вчителька, відома письменниця Валентина Сидорук, яка працює за десятьох. Її старання заслуговують на популяризацію. Тому постійно вожу із собою книжечки, видані в Чорноморську, і в Коломию, і на Закарпаття, і на Київщину. Поширюю їх у Львові. Навіть на польському Підляшші дещо побувало. Розповів про Валентину Сидорук у містечку Таращі (це південь Київщини), передав дещо з виданого пані Валентиною місцевій активістці... Катерині Сидорук. Ні, вони не родички, але, як бачите, за прізвищами — тезки. Це свідчить про те, що світ дуже тісний і між україн-цями набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд. Коломиянин Микола Солоненко, з яким я познайомився у Севастополі в 2011 році і завдяки якому відкрив для себе Коломию, тепер сам планує поїхати у Придунав’я. Дуже хоче колишній морський офіцер побувати в Ізмаїлі та в Рені. Думаю, пан Микола підтвердить мою концепцію важливості взаємодії патріотичних «штабів» і «мандруючих просвітян». м. Львів. Автор: Сергій ЛАЩЕНКО
|
Пошук:
Автор
По данным Международной федерации диабета (IDF) за 2021 год, от диабета страдают 10,5% людей в возрасте от 20 до 79 лет и половина из них не знает об этом. Согласно прогнозам, к 2045 году этим заболеванием будет болеть на 46% больше — каждый восьмой взрослый или 783 миллиона человек. Эта перспектива пугающая, но не удивительная, учитывая текущую ситуацию
Під егідою Міністерства культури та інформаційної політики України, Одеська національна наукова бібліотека, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної та Одеської міської рад, Українського інституту книги, Всеукраїнської громадської організації «Українська бібліотечна асоціація» та Всеукраїнської громадської організації «Бібліополіс» проводять Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».
Останні моніторинги:
00:00 03.05.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 03.05.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 03.05.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 03.05.2024 / Вечерняя Одесса
00:00 02.05.2024 / Вечерняя Одесса
|
© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.014 |