Лютнева революція в Росії дала поштовх національним рухам у великій імперії. В Україні створюється Центральна Рада, яка починає боротьбу спочатку за автономію краю в складі Російської республіки, а потім і за незалежність.

Аналогічні процеси відбуваються й у Молдові, зокрема в Бессарабській губернії, де мешкає основна частина молдавського населення. У березні в Одесі проходить з’їзд військово­службовців­молдаван. Невдовзі створюється Молдавська На­ціо­нальна партія, серед програмних пунктів якої – створення Молдавської автономії у складі Росії. Проте поступово в ній домінуючим стає прорумунське крило. Бессарабія була приєднана до Російської імперії лише 1812 року за Ясським миром, основне її ядро становили землі, що належали васалові Туреччини – князівству Молдова. Тому в очах лідерів прорумунського крила приєднання до Румунії видавалося властивим актом возз’єднання одного народу. Не варто, мабуть, говорити про те, що така позиція всіляко віталася й Бухарестом.

20 жовтня 1917 року Військово­молдав­ський з’їзд ухвалює в Кишиневі до скликання Всеросійських установчих зборів сформувати «Сфатул Церій» із 120 представників бессарабських політичних і громадських організацій і 10 представників задністровських молдаван. У новому парламенті фактично не були представлені численні національні групи Бессарабської губернії – українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи та ін.

«Сфатул Церій» розпочав свою роботу 21 листопада 1917 року, вже після того, як у Петрограді більшовики прийшли до влади. Характерно, що охорону першого засідання молдавського парламенту несли не тільки молдавські, але й українські національні частини. Незабаром «Сфатул Церій» проголосив Молдавську Народну Республіку, а себе – верховною владою в краї. Однак реальної влади в нього, як втім і в багатьох інших аналогічних урядів, не було. Прифронтову Бессарабську губернію захлиснула анархія, активізувалися й більшовики.

Зрештою парламент змушений був обговорювати питання про запрошення іноземних військ для встановлення контролю над Бессарабією. Причому думки розбігалися. Дехто запропонував закликати війська Центральної Ради, інші покладалися на підрозділи з військовополонених­слов’ян із австро­угорської армії. Керівництво ж вело переговори з Румунією. Наприкінці грудня все­таки вирішили запросити румунські війська. Група депутатів – не молдаван у цьому голосуванні участі не брала.

Фактично за два з половиною місяці (кінець грудня 1917 р. – лютий 1918 р.) Бессарабія була цілком зайнята румунськими частинами. Їй чинили опір не тільки більшовицькі частини, але й воїни Української Народної Республіки. Однак узгодженого керівництва українськими частинами не було. Потім почалася агресія Радянської Росії проти УНР, 26 січня був захоплений Київ. Центральній Раді було не до Бессарабії. На порядку денному поставало питання про виживання молодої української держави.

До лютого 1918 року не окупованими залишилися тільки Аккерман (нині Біл­город­Дністровський) і Шабо. На владу в Бессарабії претендувало відразу декілька центрів сил. З одного боку – «Сфатул Церій», що спирався на багнети румунської армії, з іншого боку – створена 18 січня після збройного повстання Одеська Радянська республіка на чолі з більшовиками. При цьому, до речі, остання не збиралася підкорятися уряду Радянської України, а заявляла про своє підпорядкування безпосередньо Раднаркому, очолюваному Леніним.

Про те, яка політична каша панувала в головах місцевих громадських діячів, свідчать події в Аккермані. У середині січня 1918 року Аккерманське повітове земство та міська рада за «участю представників демократичних організацій» ухвалили резолюцію про приєднання до Української республіки з наступним входженням останньої «у єдину демократичну Російську республіку». Болгари пропонував створити Буджацьку автономію у складі Російської Федерації, а німецькі колоністи вважали, що це питання потрібно вирішувати тільки на Установчих зборах.

Центральна Рада згадала про бессарабську проблему тільки після того, як за допомогою німецьких і австрійських військ вона знову відновила свою владу над більшою частиною України та столицею. Третього березня Голова Ради Народних Міністрів УНР В. Голубович відправив ноту на адресу урядів Німеччини, Австро­Угорщини, Туреччини, Болгарії та Румунії, у якій відзначалося, що український уряд глибоко зацікавлений у долі прикордонної області Української республіки – Бессарабії. Далі в ноті висловлювалася така думка: попри те, що райони, заселені двома переважаючими народами – українцями та молдаванами, – взаємно перемежовуються, не підлягає сумніву, що в північній частині території Бессарабії живуть переважно українці, а на півдні (між устями Дунаю, Дністра та чорноморським узбережжям) вони становлять відносну більшість. Отже, Бессарабія з етнографічної, економічної та політичної точок зору становить неподільне ціле з територією УНР. Володіючи значною частиною узбережжя Чорного моря, на західній частині якого ташується важливий економічний центр – Одеса, що з ним пов’язана вся Південна Бессарабія, уряд України вважає, що будь­яка зміна румуно­російського кордону, особливо на півночі та півдні, глибоко зачіпає інтереси Української республіки. Нота закінчувалася словами такого змісту: оскільки значна частина території Бессарабії зайнята румунськими військами, і питання, кому в майбутньому належатиме Бессарабія, може бути об’єктом обговорення на мирній конференції в Бухаресті, уряд УНР вважає за можливе розгляд і розв’язання цього питання лише за участі й згоди представників українського уряду.

Це було перше в міжнародному плані офіційне оголошення домагань щодо Бессарабії з боку Центральної Ради. У північних районах Бессарабії, окупованих австро­німецькими військами, Рада стала призначати своїх чиновників на різні адміністративні посади.

Українська нота викликала справжній шок у керівників «Сфатул Церій». Тим більше що під прикриттям гучних фраз про «незалежну Молдову» готувалося приєднання Бессарабії до Румунії. Ініціатива Центральної Ради тільки поквапила молдавських керівників. Скористалися популярною й нині технологією, організувавши «телеграмну кампанію» з вимогами «громадськості» про приєднання Бессарабії до «матері­вітчизни». Причому основна частина послань ішла саме із проблемного Буджаку (південна частина Бессарабії, нині здебільшого територія Одеської області).

Уже 9 березня Румунія, скориставшись наступом австро­німецьких військ і ліквідацією радянської влади в Одесі, окупувала Аккерман та Шабо. А 18 березня був підписаний попередній договір про мир між Румунією та Центральними державами. Бессарабія, по суті, була компенсацією за втрачені на користь Болгарії й Австро­Угорщини території.

(Далі буде)